Тут треба коротко нагадати, чи то зрезюмувати кілька фактів: Лені було двадцять два роки, і коли з погляду суспільного становища протягом трьох місяців від різдва 1943 до першої "гостини" 18.III 1944 р. її можна б назвати зарученою, то від дня вшестя 1944 р. її й Бориса слід уважати молодим подружжям, уся доля якого залежала від маршала авіації Гарріса, тоді ще не відомого їм. Непохибна статистика послужить нам тут краще, ніж свідчення Пельцера й Маргрет. Від 12.IX до 31.XI 1944 р. відбулося сімнадцять денних нальотів, під час яких скинуто близько 150 повітряних мін, понад 14 000 фугасних бомб і приблизно 350 000 запалювальних; слід мати на увазі, що неминучий хаос був вигідний для нашої пари, бо ніхто вже не стежив дуже пильно, хто де ховається і хто з ким звідки вилазить після тривоги — хоч би навіть із чийогось фамільного склепу. Занадто церемонні коханці в такий час не дуже натішаться, але ні Борис, ні Лені, очевидно, не були занадто церемонні. Звичайно, вони тепер мали досить часу, щоб розповісти про своїх рідних, батьківщину, виховання, навчання, про становище на фронтах. На підставі статистики бомбардувань можна з майже науковою точністю встановити, що від вересня до грудня 1944 року Борис і Лені пробули разом майже двадцять чотири години, а 17 жовтня аж три години підряд. Отже, якщо комусь спаде на думку жаліти їх обох, то це почуття дуже швидко минеться, коли подумати, як мало коханців, таємних чи навіть цілком легальних, полонених чи вільних, мали тоді змогу пробути стільки часу в такій інтимній близькості, а отже, і з цього погляду їх треба вважати за щасливців — щасливців, які безсоромно жадали денних нальотів англійської авіації, щоб зустрітися в той час у каплиці Бошанів.
Про одне Борис не здогадувався й не дізнався ніколи: Лені заплуталась у серйозних фінансових труднощах. Коли згадати, що її місячної платні ледве вистачало на півфунта кави, а прибутків від будинку — на сотню сигарет, в той час як вона зуживала щомісяця до двох фунтів кави й три-чотири сотні сигарет (разом з тими, які йшли на "підмазування"), то кожному стане очевидно, що тут мав неминуче вступити в дію з катастрофічною швидкістю один з найелементарніших економічних законів: великі видатки при малих прибутках. Коли обчислити видатки точно *чи принаймні з близькою до абсолютної точності ймовірністю, то Лені потребувала на каву, цукор, вино, сигарети й хліб — за ринковим курсом сорок четвертого року — від чотирьох до п'яти тисяч марок. А заробіток і прибутки від будинку становили разом близько тисячі марок. Наслідки очевидні — борги. Якщо ж урахувати ще й те, що в квітні 1944 року вона довідалась, де її батько, і намагалася складними кружними шляхами "підкинути" щось і йому, то виходить, що з червня того року видатки її становили до шести тисяч марок на місяць, а прибутки — та сама тисяча. Заощаджень у неї не було ніколи, і навіть її витрати на саму себе, ще поки Борис і батько не обтяжували її бюджету, набагато перевищували прибутки. Коротше кажучи, можна довести, що у вересні 1944 р. вона вже мала двадцять тисяч марок боргу, і кредитори почали її турбувати. Саме в той час марнотратство її різко зросло: вона почала купувати такі предмети розкоші, як леза для бритви, мило, шоколад — і вино, знов і знов вино.
Лотта Г.: "У мене вона ніколи не позичала, бо знала, що мені самій сутужно з двома дітьми. Навпаки — вона, бувало, ще й підсуне мені чого-небудь: талонів на хліб, цукру, тютюну чи й пачку-другу сигарет. Ні, ні. Вона знала, що можна и чого не можна. З квітня й до жовтня вона майже не бувала вдома, і по ній видно було, що у неї є хтось, що вона закохана й щаслива. Ми, звичайно, не знали, хто він такий, і думали, що вона бачиться з ним у Маргрет. Я тоді вже з рік як не служила в фірмі, перейшла спершу на біржу праці, а потім у відділ забезпечення бездомних і заробляла якраз стільки, щоб заплатити за те, що давали на картки. Фірму реорганізували, в червні сорок третього поставили за начальника зовсім нову людину, одного типа з міністерства, і він зразу повівся досить круто. Ми його називали "свіжий вітер", бо прізвище його було Віттер, і він весь час говорив про те, що треба "провітрити як слід це кубло, вигнати геть хатній затишок і весь давній гнилий дух!" "Давній гнилий дух" — це стосувалося й мого свекра та мене. Він сказав мені цілком відверто: "Ви обоє надто довго тут засиділись, надто довго... і я не хотів би морочити собі голову з вами, коли почнемо фортифікаційні роботи на західному кордоні. Там буде не з медом, там працюватимуть росіяни й росіянки, українці та німецькі солдати-штрафники. Це діло не для вас. Краще звільніться самі". Він був такий, знаєте, класичний тип бравого служаки, цинік, проте не дуже лихий — таких можна часто побачити. Ви, каже, ще всі смердите Груйтеном. Отож ми звільнились — я перейшла на біржу праці, свекор на залізницю бухгалтером. І ось тоді старий Гойзер показав свою справжню натуру, а може, то обставини так на нього вплинули — не знаю, але він зробився страшенно ниций і зостався й досі такий. Пекло — це ще дуже скромна назва для того, що робилося тоді в нас удома. Бачте, зразу після того, як Груйтена посадили, ми жили й харчувались однією сім'єю, і навіть Генріха Пфайфера до неї прийняли — він тоді саме чекав призову. Спочатку Марія і моя свекруха ходили купувати харчі, доглядали дітей, Марія вряди-годи й на село їздила, до Тольцема або Лісеміха, привозила бодай картоплі та всякої городини, а інколи і яєчко. І все йшло дуже добре, поки свекор не почав ту юшку, що видавали залізничникам додатково, без карток, приносити додому, ввечері підігрівати й спокійнісінько сьорбати в нас перед очима — звісно, спершу повечерявши разом з нами. А потім свекруха "схибнулась на грамах", як Марія казала, й почала все переважувати; далі всі стали замикати свої харчі в шафку, на великий висячий замок, і, звісно, підозрювати одне одного в крадіжці. Свекруха важила маргарин, замикаючи шафку, а виймаючи його, знов переважувала і щоразу, щоразу казала, що трохи вкрадено. А я викрила, що вона не соромиться навіть молоко в онуків надливати, щоб спекти запіканку для себе або для свого старого. Я тоді перебралась до Марії купівлю та куховарство доручила їй і не прогадала, бо ні Марія, ні Лені не були ніколи дріб'язкові — зате старі Гойзери почали шпигувати, винюхувати, коли у нас що вариться чи на столі стоїть, і мали ми нову розвагу — завидки. Я просто хтозна-як заздрила Лені, що вона має змогу піти з дому та притулитися зі своїм коханцем у Маргрет. А тим часом старий Гойзер, перейшовши на залізницю, почав налагоджувати зв'язки, як він казав. Він нараховував платню паровозним машиністам, а ті ж у сорок третьому ще їздили трохи не в усі кінці Європи і возили всякі дефіцитні товари туди і звідти. З України за мішок солі привозили цілу свинячу тушу, з виголоднілої вкрай Голландії чи Бельгії за лантух білого борошна — сигари, а з Франції, звичайно, всілякі вина, шампанське, коньяк. Одно слово, Гойзер попав на тепле місце, а як згодом йому доручили ще й координацію руху товарних поїздів, то він зробився гуртовим комерсантом: вивчив докладно, де в Європі чого бракує, і відповідно спрямовував перевезення товарів: голландські сигари ішли за масло до Нормандії — звісно, це ще перед "другим фронтом",— а за те масло в Антверпені, чи де там, вимінювали сигар удвічі більше ніж віддали за нього в Нормандії, і так далі. Ну, а що він-таки й розподіляв рейси, то всі машиністи й кочегари були у нього в руках, і він, звичайно, в найвигідні-ші рейси посилав тих, хто найкраще з ним ладнав. Та й на внутрішньому ринку, в Німеччині, різні товари в різних місцях коштували не однаково. В великих містах усе добре йшло — харчі й усяка бакалія,— а в селах, звичайно, кава була дефіцитніша, ніж масло чи там що, і, міняючи одне на друге, можна було, як він казав, подвоїти капітал. І само собою вийшло так, що Лені він визискував найбільше: для годиться він і остерігав її, але як просила грошей, то позичав. Урешті вона й продукти стала в нього купувати, і знов же він на тому вигадував — щоразу трошки обдурював її, бо хіба ж вона помітить? Вона тільки підписувала розписки. Не хто як Гойзер, кінець кінцем, довідався, куди попав старий Груйтен — спершу до Франції, на будівництво Атлантичного валу, як робітник коло бетономішалки в штрафній команді, а згодом він був у Берліні, розбирав руйновища після бомбардувань,— і ми таки знайшли змогу час від часу підкидати йому пакуночок та одержувати від нього звістку. Здебільшого він повідомляв коротко: "Не турбуйтеся. Скоро вернусь додому". Отже, знов треба було грошей. І вийшло те, Що мусило вийти: до серпня сорок четвертого року Лені заборгувала Гойзерові двадцять тисяч марок, і знаєте, що він зробив? Почав вимагати свої гроші. Каже, як не повернеш боргу, то вся моя комерція захрясне,— і знаєте, чим усе скінчилося? Лені заставила будинок за тридцять тисяч марок, віддала старому двадцять, а десять іще лишилося їй. Я її відраджувала, казала, що це божевілля — під час інфляції заставляти нерухоме майно, але вона тільки сміялась. Дала мені дещо для дітей і пачечку сигарет, а тоді якраз Генріх зазирнув до нас у кімнату, чи не підживиться чим, то вона і йому щось дала перекусити, а тоді вхопила й закрутила в танці — хлопець збентежився так, що страх. Вона тоді так розквітла, така стала безтурботна й весела, просто неймовірно, і я заздрила не тільки їй, а й тому хлопцеві, що з ним вона десь зустрічалася. Невдовзі Марія на якийсь час перебралась на село, Генріха призвали, а я зосталася сама зі свекром та свекрухою, та ще й дітей мусила їм доручати. З Лені сталось те, що мало статися: знов позичка під заставу, а потім... соромно сказати: потім він відкупив у неї будинок, майже цілий будинок, у такому районі, наприкінці сорок четвертого року, коли вже взагалі важко було щось дістати за гроші,— дав їй ще двадцять тисяч, погасив заставні листи, однаково виписані на нього, і став тим, до чого, видно, прагнув весь час: домовласником, та й досі володіє цим будинком, що тепер вартий трохи не півмільйона. А я аж тоді збагнула, що він за людина, коли він зразу, з першого січня сорок п'ятого року, почав збирати квартирну плату. Це, напевне, була його мрія — першого числа кожного місяця обходити квартири й збирати плату, тільки що в січні сорок п'ятого небагато можна було зібрати, бо більшість пожильців евакуювалася, два горішні поверхи вигоріли; але сміх брав, що він і мене до списку пожильців записав, і Пфайфе-рів теж, хоч вони повернулися тільки в п'ятдесят другому,— і аж тоді, коли він здер з мене першу плату, тридцять дві марки шістдесят пфенігів за дві порожні кімнати, я вперше подумала, що в Лені ми стільки жили задарма. Я часом остерігала Лені, вважаючи, що вона поводилась дуже нерозумно, але тепер гадаю, що вона дуже мудро робила, коли на все чхала зі своїм любчиком,— адже й після війни вона не пропала з голоду".