Маргрет: "Вони обоє чимраз сміливішали, а я тремтіла від страху. Лені кожного дня щось йому носила: сигарети, хліб, цукор, масло, чай, каву, газети, складені малесеньким квадратиком, леза для бритви, одежу — адже надходила зима. Можете бути певні, що з середини березня сорок четвертого не було такого дня, щоб вона нічого йому не принесла. Вона видовбала під стосом торфу таку печерку — від стіни, звичайно,— і затикала її великою грудкою торфу, а він потім забирав звідти покладене, і, звичайно, доводилося й конвоїрів задобрювати, щоб не обшукували його, і це треба було робити дуже обережно, а один із них, отой нахабний хлопець, дуже веселий, тільки занадто нахабний, усе запрошував Лені на танці й так далі, закидав, що хоче з нею "увійти в клінч", як він казав,— такий молодий нахаба, і, мабуть, йому більше було відомо, ніж він показував. То він усе в'язнув до Лені, щоб вона пішла з ним погуляти, і врешті вже не стало як відмагатись, вона мене й попросила, щоб я з ними пішла. Ну, ми разів кілька сходили в оті солдатські кав'ярні з танцями, мені знайомі дуже добре, а їй зовсім не знайомі, і той нахаба сказав відверто, що я йому більше до смаку, ніж Лені,— вона, мовляв, занадто "делікатна", а я "хвацькіша". Ну, і вийшло з цього те, що мусило вийти, бо Лені страшенно боялася, що ои тип — його звали Больдіг — щось винюхає і накоїть лиха. Я... ну, як би це сказати... ну, не те щоб пожертвувала собою, а просто забрала його в неї, чи то взяла на себе, так, мабуть, краще сказати — великою жертвою це не було; на одного більше, на одного менше, під кінець сорок четвертого це вже для мене небагато важило. Жив він досить розкішно, той молодий нахаба: коли захоче зі мною "прокрутити пластинку", як він іще казав, то вів до найдорожчого готелю, і шампанське замовляв, і все таке, а найголовніше — виявилося, що він не тільки нахаба, а й хвалько: трохи підпивши, вибовкував, що слід і не слід. Він спекулював усім, чим можна: горілкою й сигаретами, певна річ, і кавою, і м'ясом, але найбільше грошей він мав з посвідчень на ордени, довідок про поранення, солдатських книжок — він нагріб їх десь під час відступу, і будьте певні, коли я почула про солдатські книжки, то зразу вуха наставила, згадавши Бориса й Лені. Спершу я дала йому набалакатись, а тоді почала з нього глузувати, нібито не вірю, аж поки він мені все показав — справді, у нього була ціла папка — завбільшки з том енциклопедії — незаповнених бланків з печатками й підписами: там і відпускні посвідки були, й літери на проїзд. Гаразд, думаю. Тепер ти в нас на гачку, а сам про нас ще нічого до пуття не знаєш. Тоді я дуже обережно почала випитувати його про полонених росіян, і він сказав, що то бідолахи і він їм часом яку сигаретку підкидає, а недокурки то й завжди віддає, і взагалі, нащо йому зайвих ворогів наживати. Той Больдіг брав за залізний хрест першого класу три тисячі марок і казав, що це "задурно", а за солдатську книжку п'ять тисяч — адже вона "часом може й життя людині врятувати",— а довідки про поранення він збув усі під час відступу з Франції, коли по руїнах ховалось повно дезертирів і вони стріляли один одному з належної відстані, звичайно,— в ногу чи в р ку, а потім, маючи посвідку, цілком законно їхали додому. Я тоді вже третій рік працювала в госпіталі, то добре знала, яка доля чекала "самострілів".
Пельцер: "Якраз тоді в майстерні поменшало роботи. На щастя, Кремпові довелось місяців на два лягти в госпіталь,— так важко було йому звикати до свого протеза. Я б міг і ще дві чи три душі звільнити... Річ не в тому, що менше людей умирати стало, просто влада взялась ретельніше за евакуацію міста. І поранених із фронту везли теж не до нас, а здебільшого відразу за Рейн. Добре, що Шельф і Цефен самі захотіли евакуюватись до Саксонії, й кінець кінцем ми тут лишились, можна сказати, "в дружньому колі", якщо хочете але й тим, що зосталися, роботи не вистачало. Врешті я перекинув декого до теплиць, та однаково справи йшли кепсько ледве покривались видатки. В сорок третьому році ми по дві зміни працювали, а як коли, то й третю влаштовували, потім настав застій, а тоді раптом знов пожвавлення, бо почастішали бомбардування й знов було кого ховати, і я перевів людей з теплиць назад до майстерні, запровадив знову подвійну зміну, а ще якраз у той час Лені зробила свій, можна сказати, винахід, і посипались замовлення. їй трапились на очі кілька розбитих вазонів з вересом, і вона придумала робити з них вінки без основи, такі невеликі, туго сплетені, трохи схожі на римські, й це знов могло бути підозріло, але хто там восени сорок четвертого ще міг думати про такі дурниці,— а Лені згодом так набила руку, що диво; ті вінки були невеликі, зграбні, аж лискучі, наче з металу, а потім ми їх ще й лаком стали покривати, і Лені виплітала на них ініціали небіжчика чи того, від кого вінок, а часом і повні імена, не дуже довгі —"Гайнц" іще вміщалось, і "Марія", і такий гарний контраст кольорів виходив, зелене на пурпуровому. І ні разу, ні разу не порушила вона того закону, що центр оздоблення має бути у верхній лівій третині вінка. Мені подобалось, клієнти були в захваті, а тоді ще було вільно й більш-менш безпечно їздити на той бік Рейну, то вересу можна було навозити скільки завгодно. Вона часом перевершувала сама себе, коли виплітала всякі релігійні символи, якорі, серця, хрести".
Маргрет: "Звичайно, у Лені були свої міркування, коли вона почала плести вінки з вересу. Вона сама їх так висловила: її шлюбне ложе мусить бути з вересу, а що їм не можна вийти з кладовища, то нема іншого способу, як пристосувати для зустрічей котрийсь із фамільних склепів. Вона вибрала велику родинну каплицю Бошанів, тоді вже досить занедбану; там були лавки і маленький вівтар, за ним можна було намостити вересу так, що й не видно, а з самого вівтаря неважко було вийняти камінь і влаштувати там схованку для сигарет, вина, хліба та цукерок. Лені тим часом стала хитріша, вона вже не щодня наливала Борисові чашку кави, а хіба раз на чотири-п'ять днів. Вона й готові вінки вже часом не йому здавала, і взагалі майже не стикалася з ним у майстерні, й не перешіптувалась, і схованку в стосі торфу перенесла до каплиці Бошанів. Двадцять восьмого травня оув у неї щасливий день: дві повітряні тривоги майже підряд, Удень, від першої години до пів на п'яту — бомб скинуто небагато, але якраз досить, щоб це вважалося за бомбардування. Одно слово, вона прийшла додому рада-радісінька й сказала мені: "Сьогодні у нас було весілля, бо вісімнадцятого березня то тільки заручини, і знаєш, що Борис мені сказав? "Слухай англійців, ті не брешуть". А потім настав тяжкий час, більш як два місяці жодного нальоту вдень, тільки вночі, кілька разів ще перед північчю, і ми, було, лежимо вдвох у ліжку, й Лені нарікає: "Ну чого вони вдень не прилітають, коли вже вони вдень прилетять, і чого ті американці не наступають, чого вони топчуться, це ж так недалеко!" Тоді вона вже давно була вагітна, і ми сушили собі голову, де знайти батька для дитини. Потім нарешті на вшестя знов прилетіли вдень, великий наліт був, дві з половиною години, здається, і бомб скинуто досить, навіть на кладовищі падали, і в каплицю крізь вікна кілька осколків влетіло, коли вони обоє там були. А потім настав час, що його Лені назвала розкішним, "місяць розкоші" —від другого до двадцять восьмого жовтня дев'ять великих нальотів удень. Лені тоді сказала: "Це я маю дякувати Рахелі й матері божій, вони обидві не забули, як я їх шаную".