1 Лавретанська літаяія — католицька молитва до богородиці, складена з її шанобливих епітетів. Назва походить від каплиці в італійському місті Лорето.
Шлемер, напевне вже не втішив би її, а тільки болісно
ВРВвІажаю за свій обов'язок додати, що пані Шлемер, крім го що раз по раз вимовляла імена "Генріх", "Лені" й ІРахель", ще й тепло, майже ніжно згадувала "про того чоловіка, що часом приходив сюди". Мабуть, вона мала на увазі не якийсь містичний образ, а невідомого нам відвідувача.
Не буду кінчати цього листа узвичаєним "із щирою пошаною", але не подумайте, будь ласка, що я цим хочу знехтувати загальновживану форму ввічливості. Слово "сердечно" я не зважуюсь ужити, щоб це не скидалося на якесь панібратство. Тому, з Вашого дозволу, напишу просто: з дружнім привітом
Ваш Бернгард Ельвайн".
XIII
Після довгих роздумів К., яка тепер почала енергійно втручатися в роботу авт., вирішила, що краще буде не наводити дослівно поліційного протоколу, а переказати його. Звичайно, через це дуже міняється стиль і випадає багато яскравих деталей (наприклад, дама з бігуді на голові, що з'являється в товаристві добродія в самій спідній сорочці, зарослі груди якого названо "кудлатими"; "собака, що жалібно скавучав ", збирач внесків за продане на виплат,— усі вони стали жертвами боротьби за новий стиль, якої авт. аж ніяк не схвалює, власне, жертвами його податливості). Питання про те, чи авт. властива ВВУ, чи тільки ВВО (відмова від опору), хай лишається відкритим. К. викреслила все, що їй здавалося зайвим, не пожаліла свого улюбленого червоного олівця, лишила тільки "істотне" (К.).
1) Кілька днів тому якась Кете Цвіфелер звернулася до вахмістра Дітера Вільфена, який поставив свою патрульну машину біля південного кладовища, з проханням відчинити помешкання Ільзи Кремер по Нурггаймерштрасе, 5. На питання, чому вона вважає це за потрібне, пані Ц. пояснила, що вона після дуже довгих пошуків, які тривали двадцять п ять (!) років,— правда, як вона призналася, ці двадцять п ять років вона провела не тільки в пошуках,— взнала адресу пані Кремер і вирішила відвідати її, бо хотіла повідомити їй щось важливе. З пані Ц. був її син, двадцятип'ятирічний Генріх Цвіфелер, хлібороб, як і його мати. Вони хотіли повідомити Ільзу Кремер, що її загиблий наприкінці
1944 року син Еріх намірявся перебігти до американців в одному селі між Комершайдтом і Зімератом. Його почали обстрілювати і американці, й німці, і він спробував сховатися в хаті Цвіфелерів. Пані Ц. впустила його, кілька днів переховувала, і між нею, тоді дев'ятнадцятирічною, і сімнадцятирічним Еріхом К. дійшло до інтимних любовних стосунків. Вони "заручилися", "заприсяглися бути довіку вірними одне одному" й вирішили не виходити з хати, навіть як там стало небезпечно лишатися через стрілянину: хата стояла "між лініями вогню". Коли американці почали наближатися, Еріх К. спробував вивісити над дверима білу кухонну ганчірку (правда, в червону смужку) як ознаку капітуляції, і його вбив снайпер німецького вермахту, влучивши просто в серце. Вона, пані Ц., навіть бачила того снайпера, він сидів на дереві "між лініями вогню" і стріляв не в американців, а в село, де після випадку з Еріхом К. ("в селі лишилося якихось п'ять чоловік") ніхто більше не зважувався вивісити білий прапор. Пані Ц. сказала, що вона затягла мертвого Еріха К. до хати, поклала в коморі, дуже за ним побивалася, а згодом, коли американці захопили село, власноручно поховала на "освяченій землі". Незабаром вона помітила, що завагітніла, і "в належний час", двадцятого вересня сорок п'ятого року, народила сина, охрестивши його Генріхом. її батьки — наприкінці сорок четвертого року вона жила сама в хаті — не вернулися з евакуації, і вона нічого про них не дізналася, вони пропали без вісті, мабуть, загинули під час якогось бомбардування. їй, матері нешлюбної дитини, самій на невеликій садибі, яку вона знов привела до ладу, довелось нелегко, але "час загоює рани", вона виростила сина, що успішно закінчив школу і став хліборобом. Усе-таки багато хлопців не мали й того, що він,— батькової могили поблизу. Вона, пані Ц., "вже" (!!) 1948 року пробувала знайти Ільзу Кремер, потім 1952—(!!) року ще раз, але марно, так само, як і третього разу, 1960 (!!) року. Звичайно, вона тоді ще не знала, що Еріх К. теж був нешлюбний син, не знала також, як звати його матір і де вона працює. І аж півроку тому з допомогою одного продавця мінеральних добрив, що ласкаво погодився взяти справу у свої руки, дістала адресу пані Кремер, але ще не зважувалась їхати до неї, бо ж не знала, як та "її зустріне". Нарешті хлопець наполіг, і вони поїхали в місто, знайшли помешкання пані Кремер, та хоч скільки стукали, їм ніхто не відчинив. Вони звернулися до сусідів (саме тут чималу роль відіграла дама з бігуді, собака, що жалібно скавучав, і т. д.— все це стало жертвою нещадної боротьби за новий стиль, незгіршої за реформу літургії !!), і вони сказали, що пані Кремер не могла нікуди поїхати й ніколи не їздила. Одне слово, вона, пані Ц., "має підозру, що сталося якесь лихо".
2) Вільфен не знав, що йому робити. Може, це та ситуація, коли "гаятися небезпечно", єдина легальна можливість відчинити помешкання пані Кремер? Врешті він разом з пані Ц. та її сином приїхав на Нургтаймерштрасе, 5 і дізнався, що вже цілий тиждень ніхто з сусідів не бачив пані Кремер. Один сусіда (не той з "кудлатими грудьми, а п'яниця-пенсі о-НЄр_викреслений! — який розмовляв нижньорейнським діалектом) сказав, що начебто чув, як три дні підряд "жалібно пищала її пташка". Вільфен вирішив таки відчинити помешкання — не тому, що ситуація здалася йому такою, коли можна було застосувати термін "гаятися небезпечно", а більше з жалю до птаха. На щастя, в сусідстві знайшовся один молодик (цим блідим словом означено дуже цікаву особу, яку вже чотири чи п'ять разів судили за бійку з тілесними ушкодженнями, сутенерство і квартирні крадіжки, яку всі мешканці величали "Крекесом-Ломиголовою" і яку навіть вахмістр Дітер Вільфен змалював як "добре відомого типа з довгим, густим, кошлатим, брудним каштановим чубом"), що з підозрілою спритністю відімкнув двері, значуще мовивши: "Цього разу я виламую двері для поліції".