Все це було сказано тихим голосом, скорше ображено, ніж войовниче, і Кицюнька час від часу, коли в чоловіка набрякали жили на лобі, заспокійливо брала його за руку. "Поштові перекази всі верталися, на листи я не одержував відповіді, порад моїх не хотіли слухати, і врешті та зухвала жінка, тобто ота друга, написала мені: "Невже ви не розумієте, що Лені не хоче мати з вами ніякого діла?" Ну що ж, я не став більше набиватись, але, звичайно, потай цікавився ними — головне, хлопцем. І що з нього вийшло? Я не хочу сказати "злочинець", бо я не такий дурень, щоб беззастережно брати на віру всі правові уявлення. Я сам свого часу був, можна сказати, злочинцем: адже те, що я з власної ініціативи підвищив на п'ять відсотків вміст дерті та жому в "російському хлібі" й відповідно знизив вміст целюлози та листя, щоб зробити той хліб їстівнішим, за тодішніми законами було злочином і могло привести мене до концтабору. А згодом мене визнано злочинцем тільки за те, що я внаслідок складного переплетення родинних та економічних обставин опинився в числі великих капіталістів, суспільній групі, в якій насамперед упадають в око загальні риси й дуже важко розрізняти особисті відтінки. Отже, я сам у різні часи був "злочинним елементом" і тому ніяк не схильний плямувати хлопця такими слівцями, але цілком очевидно, що з нього вийшов невдаха. Безглузде виховання привело його до безглуздих вчинків, бо хіба це не безглуздя — в двадцять три роки пробувати за допомогою фальшивих векселів і чеків повернути собі право власності на майно, що його теперішні власники набули в цілком законний спосіб, хоча, можливо, й завдяки своїй... ну, скажімо, діловій спритності, нехай навіть підступній, нехай навіть жорстокій, але таки цілком законно? Що втрачено, те втрачено, і що продано, те продано. З психоаналітичного погляду у хлопця ненормальна прив'язаність до матері й душевна травма через батька. Хіба вона розуміла, чого може накоїти своїм Кафкою і що такі протилежні духом автори, як Кафка й Брехт, коли їх так інтенсивно читати, просто осядуть у голові поруч не перетравлені — а до того ще й безмежний пафос Гельдерліна та гіпнотична декадентська лірика Тракля; ну, і ще отой анатомофізіологічний матеріалізм з елементами містицизму. Я сам ворог усяких табу, але чи варто так глибоко вдаватись у цей біологізм, у це звеличення всіх органів людського тіла та їхніх функцій — адже ми за своєю природою недосконалі й слабкі створіння. Ох, як гірко, коли тобі не дозволяють помогти, як боляче, коли тебе відштовхують!"
Авт. і тут несподівано побачив те, що вважав за неможливе: С. І як наслідок П., що знов-таки був наслідком прихованого С. III — але в цю мить через розкішний газон надбігли собаки, прегарні афганські хорти; вони хутенько принюхались до авт., визнали його, очевидно, занадто вульгарним і кинулися злизувати господареві сльози. Хай йому чорт, чого це раптом усі зробились такі сентиментальні: Пельцер, Богаков, високопоставлений добродій? І хіба навіть Лоттині очі не блищали підозріло, хіба й Марія ван Дорн не плакала відверто, а Маргрет не напустила цілої калюжі сліз? І тільки Лені дозволяла своїм очам виділяти рівно таку кількість вологи, скільки потрібно, щоб вони були відкриті й ясні.
Високопоставлений добродій і Кицюнька попрощалися з авт. дуже ласкаво, і в голосах їхніх ще відчувався смуток, коли вони просили авт. по змозі сприяти примиренню, бо вони, як завжди, готові допомогти Борисовому синові, саме тому, що він син Бориса й онук Лева Колтовського, "знову твердо стати на ноги".
Нез'ясоване і майже неясне лишилось тільки Грунчеве фізичне, психічне, географічне й політичне становище наприкінці війни. Відвідати його було неважко: зателефонувати, домовитись, і Грунч уже чекав автора ввечері, після закриття цвинтарної брами, біля іржавої залізної хвіртки, яку відчиняють тільки тоді, коли треба вивезти рештки вінків та квітів, що через своє пластмасове походження не можуть бути використані на компост. Грунч, як завжди привітний, радий гостеві, взяв авт. під руку, щоб провести його "по найслизькіших місцях". За цей час умови його життя на кладовищі відчутно покращали. Недавно він добув ключа від душової для цвинтарної обслуги, придбав транзисторний радіоприймач, телевізор і тішився наперед (оскільки наближався Великдень.— Авт.) майбутнім гортензієвим бумом, якого сподівався на проводи. Березневий вечір був надто холодний, щоб сидіти на лавках, зате можна було мирно прогулятися кладовищем — цього разу головною алеєю, яку Грунч називав головною вулицею. "Наш найшикарніший район,— захихотів він,— найдорожчі ділянки, і якщо ви, може, не вірите Вальтерчикові, то я можу показати вам речі, що потвердять його слова. Він таки ніколи не бреше, так само як і нелюдом ніколи не був". (Знову тихенький сміх). І Грунч справді показав авт. залишки електричної лінії, що її він допомагав Пельцерові прокласти в лютому 1945 року: рештки дешевенького дроту в темній ізоляції, протягненого від теплиць до обвитого плющем дуба, далі до бузинового куща (на якому ще видно було, хоч і зовсім проіржавілі, залізні закріпки), потім крізь живопліт із вовчих ягід до родового склепу фон дер Цеке. На мурованій стіні цієї шляхетної гробниці знов закріпки й залишки дешевенького дроту в темній ізоляції — а тоді авт. став (не без легенького дрожу, треба визнати) перед пишними бронзовими дверима, що свого часу були входом до "підземного радянського раю", але цього свіжого березневого вечора, на жаль, замкненими. "Оце сюдою входили,— сказав Грунч,— а звідси далі до Герігерів, а звідти знов далі до Бошанів". Перші два склепи, фон дер Цеке й Герігерів, були доглянуті дуже добре, оздоблені мохом, братками й трояндами. Грунч пояснив: "Так, Вальтерчик передав мені обидва абонементи, а проходи він після війни знову замурував і затинькував — правда, не дуже вміло, старого Груйтена робота, але як згодом з'явились розколини й тиньк почав осипатися, він сказав, що то від бомбардувань, і це навіть не була неправда: другого числа тут, напевне, хіба ж так усе двигтіло. Он там ззаду ще видно одного янгола, у нього так і стримить осколок у голові, немов бойова сокира. (Хоча вже смеркало, авт. справді побачив того янгола й засвідчує правдивість Грунчевих слів). І назарейську мазанину 1 трохи пооббивало в Герігерів і в фон дер Цеке, як бачите. Герігери в себе поновили, фон дер Цеке модернізували, а Бошанів, чи то Бошанова, зовсім занедбана. Той шмаркач... правда, тепер йому вже шістдесят п'ять, але я пам'ятаю, як він на початку двадцятих років прибігав сюди плакати та молитись у матроському костюмчику і мав досить кумедний вигляд, бо для матроського костюмчика був уже занадто великий, але скида-