Щоб добути від Петра Петровича Богакова всю цю інформацію, довелось відвідати його не менш як п'ять разів; крім того, автор мусив придбати шибеничку для ін'єкційних розчинів, бо позичену в сестри часто забирали для використання за прямим призначенням, а також витрачатись на квитки в кіно, щоб сплавити Біленка та Кіткіна на кольорові екранізації "Анни Кареніної", "Війни і миру" чи "Доктора Живаго" і навіть до філармонії, щоб вони не проґавили гастролей віолончеліста Мстислава Ростроповича.
Потім авт. визнав за потрібне потурбувати того високопоставленого добродія; тут можна тільки додати, що йдеться про ім'я, перед яким у кожен історичний період від 1900 до 1970 року став би струнко не один німець, та й будь-який російський чи радянський чиновник, і перед яким ще й сьогодні широко розчинились би будь-які двері в Кремлі, а може, й скромні двері до кабінету Мао, коли вони ще не розчинились. Авт. пообіцяв Лені те, що обіцяла вона сама: нікому, нізащо в світі не відкривати цього імені, навіть під тортурами.
Щоб здобути прихильність цього добродія, а також попросити (хоча й не запобігливо, але з належною скромністю) його ласкавої згоди на дальші розмови з інформаційною метою, якщо виникне така потреба, авт. довелося проїхати хвилин із сорок п'ять поїздом у північно-північно-східному напрямі — принаймні це, мабуть, можна відкрити — і витратитись на букет для господині та оправлене в шкіру видання "Євгенія Онєгіна" для самого господаря; потім він випив кілька чашок доброго чаю (кращого, ніж у черниць, але гіршого, ніж у пані Гельтоне), поговорив про погоду, літературу, згадав і грошову скруту, в якій опинилася Лені (підозріливе господинине запитання: "А хто це?" і невдоволена відповідь господаря: "Та ти ж знаєш, та, що у війну зустрічалась з Борисом Львовичем" — навіяли авторові враження, що господиня — особа ревнива). Врешті неминуче настала хвилина, коли всі ці теми — погода, література й Лені — вичерпались, і господар сказав прямо, ба навіть досить гостро: "Кицюнько, а тепер залиш нас, будь ласка, самих",— і тоді "кицюнька", вже твердо переконана, що автор з'явився як postillon d'amour , вийшла з кімнати, не приховуючи образи.
Чи треба описувати господаря? Йому років шістдесят, він сивий, шляхетної зовнішності, не суворий, але поважний; авт. прийняли у великій вітальні — половина шкільного актового залу, якщо взяти за масштаб школу на шістсот учнів, з вікнами в парк: англійські газони, німецькі дерева, наймолодше з них приблизно стошістдесятирічного віку, куртини чайних троянд... і на всьому, на всьому, на обличчі господаря, на Пікассо, на Шагал і, на Ворголі й Раушенбергові, на Вальд-мюллері, Пехштайні, Пурмані — на всьому, на всьому відбиток якоїсь — автор зважиться сказати — туги. Отже, й тут С. І, П. і С. III і ні сліду С. II?
"То вас цікавить, чи правда те, що розповів цей пан Богаков — до речі, треба буде щось для нього зробити, не забудьте сказати моєму секретареві, хай запише його прізвище й адресу. Ну що ж, я можу сказати — загалом правда. Як той комісар у таборі міг про все знати, звідки він міг про все дізнатись... (господар знизав плечима)— але те, що повідомляє пан Богаков,— правда. Я познайомився з Борисовим батьком у Берліні в період між тридцять третім і сорок першим роком і щиро з ним заприязнився. Це було не зовсім безпечно — як для нього, так і для мене. З загальноісторично-го, глобального погляду я й досі стою за спілку між Німеччиною й Радянським Союзом і додержуюсь погляду, що така спілка, щира, сердечна, заснована на взаємній довірі, змела б із географічної карти назву "НДР", бо це в нас, у нас зацікавлений Радянський Союз! Ну, до такого ще далеко... Отже, я тоді мав у Берліні славу "червоного" —та, власне, й був такий, і досі лишаюсь, і східну політику нашого уряду я критикую тільки за те, що вона надто млява, надто нерішуча. Так щодо пана Богаков а... справді, одного дня я одержав у своїй берлінській конторі конверт із записочкою такого змісту: "Лев переказує Вам, що Б. в нім. полоні". Хто приніс ту записку, я з'ясувати не зміг, бо конверт просто віддали внизу швейцарові — та це, власне, й непотрібно було. Можете собі уявити, як я схвилювався. Я почував глибоку симпатію до цього розумного, задумливого, тихого юнака, що з ним я разів, може, з десять зустрічався вдома у його батька. Я подарував йому вірші Георга Тракля, повну збірку творів Гельдерліна, познайомив його з Кафкою — можу похвалити-
1 Посланець кохання (фр.).
ся, що я був одним з найперших, якщо взагалі не найпершим читачем "Сільського лікаря", бо цю книжку я ще чотирнадцятирічним гімназистиком випросив у матері як подарунок на різдво тисяча дев'ятсот двадцятого року. І ось я дізнався, що цей юнак, який завжди здавався мені задумливим, непрактичним мрійником, опинився в Німеччині як радянський військовополонений. Невже ви гадаєте (господар, хоч авт. ніяк не суперечив йому, враз перейшов на войовничий, навіть агресивний тон), невже ви гадаєте, ніби я не знав, що робилося в наших таборах? Невже ви гадаєте, що я був сліпий і глухий? (Авт. і на думці не мав твердити чогось такого). Чи, може, ви думаєте (господар говорив майже вороже!), що я схвалював усе це? І ось (голос спустився до піано чи аж до піаніссімо) мені нарешті трапилась нагода щось зробити. Але ж де його шукати, цього хлопця? Скільки мільйонів чи сот тисяч радянських полонених було в нас тоді? А може, його, коли брали в полон, пристрелили або поранили? Спробуйте-но розшукати такого собі Бориса Львовича Полтавського серед отієї маси! (Голос господаря знову піднісся до агресивного тону). І я його розшукав, щоб ви знали (погрозливий рух рукою в бік абсолютно безневинного авт.), розшукав з допомогою своїх знайомих у ГКСВ і ГКЗС (головнокомандування сухопутних військ, головнокомандування збройних сил.— Авт.), таки розшукав. Але де? Як робітника в каменярні, хоча й не в концтаборі, але майже в концтабірних умовах. Ви знаєте, що це означало — каменярня? (Оскільки авт. справді колись три тижні працював у каменярні, він сприйняв висловлене в питальній формі твердження, ніби він не знає, що означає каменярня, м'яко кажучи, як несправедливе, тим більше, що йому навіть не дали змоги відповісти). Це означало смертний вирок. І чи пробували ви коли-небудь визволити когось із нацистського табору для радянських військовополонених? (Докір у голосі цілком незаслужений, бо хоч авт. ніколи не пробував, та й не мав змоги когось звідкись визволяти, зате він не раз мав нагоду не брати людей у полон або ж дати втекти вже взятим, що він і робив). Отож навіть мені потрібно було чотири місяці, щоб таки зробити щось для хлопця. З жахливого табору, де норма смертності була 1:1, його спершу перевели до трохи менш жахливого, з нормою смертності 1:1,5, з менш жахливого він потрапив до ще досить страшного, з нормою 1:2,5, зі страшно-го~в менш страшний, з нормою 1:3,5, і хоча то вже був табір зі смертністю значно нижчою за пересічну, але й звідти його перевели вже до більш-менш пристойного. Норма смертності цілком стерпна—1:5,8, і я зміг переправити його туди, бо один з найкращих моїх друзів, мій колишній однокласник Еріх фон Кам, утративши під Сталінградом ногу, руку й око, в чині майора був призначений комендантом БТ (що таке БТ? Базовий табір.— Авт.), в системі якого перебував Борис; і ви, може, думаєте, що фон Кам міг сам усе це вирішити? (Авт. нічого не думав, він тільки хотів дістати фактичну інформацію). Де там! Довелось підключити ще кількох партійних тузів, одному з них дати хабара — газову плиту для його коханки, талони на п'ятсот літрів бензину й три сотні французьких сигарет, коли хочете знати точно (саме цього — знати точно — й хотів авт.), і нарешті той туз мусив знайти ще одного благонадійного жевжика, отого Пель-цера, якому можна було більш-менш відверто натякнути, що Бориса треба жаліти — а далі, знов же, ніяк не можна було обійти начальника гарнізону, що мав дати дозвіл на щоденний конвой для Бориса, а той, тобто начальник гарнізону, такий собі полковник Губерті, людина старої школи, консервативний і гуманний, але обережний, бо СС уже кілька разів пробувало підкопатися під нього, спіймати на "недоречній м'якосердості", отож той полковник Губерті мусив одержати папірця, що Борисова робота в квітникарстві має воєнне значення або "велику інформаційну вагу", і тоді нам прийшов на допомогу випадок, чи щастя, чи провидіння, коли хочете (авт. нічого не хотів.— Авт.). Той Пельцер колись був у компартії, а тепер держав на роботі одну колишню комуністку, чоловік якої — чи, здається, полюбовник, вільне кохання, як то кажуть,— утік до Франції з дуже цінними документами; і ось Бориса офіційно — хоч ні він сам, ні Пельцер, ані та комуністка нічого про це не знали—"підсаджено" —за їхнім жаргоном — до тієї жінки, а письмове потвердження того добув я через одного знайомого з відділу "Чужоземні армії сходу"; і найголовніше те, що все це я мусив робити якнайтаємніше, бо інакше досяг би якраз протилежного: СС зацікавилось би Борисом. То як ви думаєте (знов же авт. не думав ніяк.— Авт.), легко було зробити для такої людини щось справді істотне? А після двадцятого липня стало ще важче, мій туз вимагав нових хабарів — усе висіло на волосинці. Кого там могла ще турбувати доля радянського лейте-нанта-сапера Бориса Львовича Колтовського?"