Груповий портрет з дамою

Страница 43 из 108

Генрих Белль

Оскільки Лені ніколи не нарікала на свою роботу ні Лотті, ні Марії ван Дорн чи Маргрет, ні старому Гойзерові чи Генріхові Пфайферу, слід припустити, що робота їй подобалася. Дошкуляло їй, здається, лише те, що вона мала завжди поколоті й подряпані руки: зуживши запас материних та батькових рукавичок, вона почала випрошувати старі рукавички у всієї рідні.

Можливо, вона в той час думала про покійну матір, про батька, часто згадувала Ергарда й Генріха, а може, навіть загиблого Алоїза. Кажуть, що того року вона була "дуже лагідна й тиха".

Навіть Пельцер так характеризує її: "Мовчазна була така, що господи! Коли-не-коли рота розтулить. Але втішна була, втішна й приязна, і найкраща моя робітниця в ті роки — звичайно, після старого Грунча, але ж той уже був уїжджена шкапа, та ще Гельтоне — правда, в тієї була якась така педантична манера підправляти на академічний лад гарні знахідки в оздобленні. Пфайфер до того ж мала не тільки композиційний, а й ботанічний хист, вона інстинктивно знала, що за цикламени треба братися зовсім не так, як за троянду з цупким стебельцем або за півонію, а я можу вас запевнити, що це для мене щоразу означало велику фінансову жертву, коли доводилось витрачати червоні троянди на вінки — адже тоді існував досить солідний чорний ринок для кавалерів, що вважали троянди за єдино можливий амурний подарунок, і можна було добрі гроші загрібати, надто в готелях, куди молоді офіцери приводили своїх дамочок. Скільки тоді телефонували до мене готельні швейцари й пропону-

вали за букет довгостеблих троянд не тільки гроші, а часом і добрий товар. Каву, сигарети, масло, навіть матеріали — вовняні тканини тобто — давали мені, і це ж була просто ганьба, що трохи не все йшло на мертвих, а живим не лишалось майже нічого..."

Тим часом, поки Пельцер мав клопіт із трояндами, Лені ледве-ледве не стала жертвою заходів щодо перерозподілу житла: у відповідних органах вирішили, що сімох пожильців (пан Гойзер-старший, пані Гойзер-старша, Лотта з Куртом і Вернером, Лені та Марія ван Дорн) замало на семикімнат-ну квартиру. Все ж таки місто доти вже пережило понад п'ятсот п'ятдесят повітряних тривог і зазнало ста тридцяти бомбардувань; і тому цілій родині Гойзерів приділили три — щоправда великі — кімнати, а Лені й Марії, "вдавшися до всіх можливих протекцій, пощастило залишити собі по одній кімнаті" (Марія ван Д.). Можна припустити, що й тут відіграла якусь роль та високопоставлена особа з комунального господарства, що воліє лишитися в тіні,— а втім, вона скромно заперечує "будь-яку свою причетність". Та однаково дві кімнати для "розподілу" ще лишились, "і ті осоружні Пфайфери — бо їх тим часом вигнала з їхнього хлівця фугасна бомба" (Лотта Г.) — почали натискати на всі пружини, щоб "оселитись під одним дахом з нашою любою невісточкою". Старий Пфайфер використовував те, що він постраждав від бомбардування, так само, як свою кульгаву ногу, й не соромився казати: "Тепер я віддав у жертву батьківщині й свою набуту чесною працею скромну власність" (Лотта Г.). Звісно, нас аж страх узяв, та потім Маргрет довідалась через свого туза (??—Авт.), що старого Пфайфера незабаром евакуюють зі школою на село, й не стали опиратись; і справді, вони докучали нам тільки три тижні, а тоді йому довелось їхати зі школою, й шкутильгання не помогло, то він уже й свою паскудну стару з собою забрав, і зостався з нами тільки їхній Генріх, пристойний хлопець — він уже записався добровольцем і чекав призову, це було зразу після Сталінграда" (Лотта Г.).

Авторові не зразу пощастило дізнатися щось певне про головного супротивника Лені в квітникарстві; звернутись до бюро догляду за могилами полеглих воїнів йому спало на Думку лише після того, як він марно переворушив цілі гори списків мешканців, полкових реєстрів тощо. Бюро догляду за могилами дало довідку, що Геріберт Кремп, 25 років, поліг на початку березня поблизу Рейну і похований над шосе

$> Генріх Белль, т 2

129

Франкфурт — Кельн; а за адресою Кремпової могили розшукати адресу його батьків було неважко. Однак розмова з ними вийшла вкрай неприємна; вони потвердили, що він працював у Пельцеровому квітникарстві, там "як завжди й скрізь, боровся за порядок і чистоту, а потім, коли батьківщина опинилась у такій тяжкій скруті, його не можна було втримати, він, хоч уже втратив ногу вище коліна, в середині березня зголосився добровільно до фольксштурму й знайшов найпрекраснішу смерть, якої лишень міг бажати собі". Крем-пові батько й мати, здається, вважають смерть сина за цілком нормальну річ і сподівались від автора того, чого він для них не мав: кількох співчутливих слів,— а що він і на показане йому фото реагував не дуже зворушено, то йому здалося за доречніше квапливо — як і з пані Швайгерт — попрощатися; на фото зображений досить несимпатичний (авторові) молодик з великим ротом, низьким лобом, білявим, кучерявим, наче зваляним чубом і очима, як ґудзики.

Щоб добути адреси трьох ще живих свідків-жінок, які працювали з Лені в квітникарстві у роки війни, досить було звернутись до міського адресного столу; після сплати належної невеликої суми авт. видали потрібні довідки. Першій, пані Ліані Гельтоне, що керувала в майстерні вінків контрольною групою, вже сімдесят років; вона власниця фірми, що складається з чотирьох квіткових крамниць. Живе вона в прегарному маленькому будиночку з чотирьох кімнат, кухні, передпокою і двох ванних, у передмісті, що не втратило ще сільського вигляду; будиночок опоряджено з бездоганним смаком, кольори гармонують з архітектурою, а що, крім того, в кімнатах повно книжок, то оформлення інтер'єрів не становило великої проблеми. Господиня — срібноволоса, дуже чепурна — поводилася стримано, однак не непривітно; на груповій фотографії, зробленій на вечірці в квітникарстві у 1944 році — її показав авт. Пельцер — навряд чи хто впізнав би в низенькій, натоптаній жінці з суворим обличчям і з хусткою на голові оцю тендітну, ще по-старечому вродливу даму, що гідно й трохи церемонно прийняла авт. В неї напрочуд жваві, ще нітрохи не вицвілі карі очі, у вухах сережки в формі кошиків зі срібної філіграні, в які вкладено по червоній кораловій кульці, й через ті сережки на неї трохи стомливо дивитись: сережки тремтять, корали в сережках тремтять, очі жваво бігають, і всі ці рухи занадто подразнюють зір спостерігача. По обличчю, по ледь зморшкуватій шкірі на шиї й руках видно, що пані Г. не цурається косметики і взагалі приділяє багато уваги своїй зовнішності, однак зовсім не для того, щоб приховати літа. На столі був чай, тістечка, сигарети в срібному портсигарі (їх там ледве поміщалось вісім), засвічена воскова свічка, сірники в порцеляновому футлярчику, розмальованому вручну — зодіак тільки з одинадцяти блакитних малюнків, а посередині вирізнений рожевим кольором дванадцятий — стилізований Стрілець, який наводив на думку, що пані Г. народилася під знаком Стрільця. Завіси блякло-рожеві, меблі досить світлі, горіхового дерева, доріжки білі, на стінах, де є вільні від книжкових полиць місця, гравюри з рейнськими краєвидами, ледь підфарбовані аквареллю,— шість чи сім (за цілковиту точність авт. поручитись не може), розміром щонайбільше чотири на шість сантиметрів, навдивовижу тонкі й виразні: краєвид на Бонн з Боєля, Кельн з Дойца, Цонс із правого берега Рейну між Урденбахом і Баумбергом, Обервінтер, Бопард, Реес; а оскільки авт., крім того, пригадує, що бачив там Ксантен, присунений художником трохи ближче до Рейну, ніж дозволяє географічна точність, то виходить, що гравюр усе ж було сім. "Так, так,— сказала пані Гельтоне й піднесла авт. срібний портсигар — як йому здалося, трохи чи не з такою міною, наче сподівалася, що він не візьме сигарети (авт. змушений був розчарувати її в цьому й помітив, як її чоло ледь-ледь захмарилося).— Ви не помиляєтесь, тільки краєвиди лівого берега. (Треба сказати, що вона випередила авт., який сам ще не встиг помітити, усвідомити й витлумачити цей факт!). Я була й лишаюсь сепаратисткою, і не тільки в душі: п'ятнадцятого листопада двадцять третього року мене поранено під Егідієнбергом, не на переможному, а на безславному боці, хоча для мене він лишається славним. Ніхто ніколи не переконає мене, ніби цей край належить до Пруссії; він ніколи до неї не належав, а отже, й до так званого райху, заснованого Пруссією. Я й досі сепаратистка й стою за незалежну Рейнську область — не французьку, а німецьку. Кордон з Німеччиною по Рейну, Ельзас і Лотарін-гія теж, певна річ, наші, а як сусід — нешовіністична Франція, республіканська, звісно. Отож у двадцять третьому я втекла до Франції, там загоїла рану й мусила вже тоді, двадцять четвертого року, вертатись до Німеччини під чужим ім'ям, з фальшивими документами. Та й згодом, у тридцять третьому, краще було зватись Гельтоне, а не Еллі Маркс, а знов на чужину, знов у еміграцію я не хотіла. А знаєте чому? Бо я люблю цей край і людей, що живуть тут;