А як він приходив на будову й бачив, що хтось десь не встигає, то брав лопату чи кайло або сідав за кермо вантажної машини і їхав, куди було треба. Завжди з'являвся там, де справді був потрібний. Наслідки ви самі можете уявити. І ще одна таємниця: він був байдужий до грошей. Звичайно, йому потрібні були кошти на прожиток — на одяг, на машини, на різні там хатні речі, ну, часом прийняти гостей абощо. Але великі гроші, прибутки, він зразу вкладав у підприємство, ще й позичав на це. "Бути в боргах, Лотто, по вуха в боргах,— сказав він мені якось,—єдина правильна позиція". Ну, а його дружина... так, це вона помітила, "що в ньому закладено"... Та як виявилося, що в ньому справді закладено, вона перелякалася: Гелена Баркель хотіла бачити його великою людиною, хотіла бути господинею великого дому і таке інше, але не хотіла бути дружиною начальника генерального штабу. Я скажу вам смішну річ, якщо тільки ви мене зрозумієте: він ширяв у хмарах, а вона була реалісткою, хоч, здавалося б, мало бути навпаки. Господи, мені все те, що він робив, здавалося злочином: усі ті бункери, аеродроми, штаб-квартири. І коли я, бувало, їздила в Голландію чи в Данію і бачила десь на пляжі ті бункери, мені аж гидко ставало. І все ж то була доба сили, доба влади, а він — людина влади, хоч сам він був байдужий до влади, як і до грошей. Його вабила гра, так, він був гравець... але мав одне вразливе місце: сина, який не хотів, щоб його тримали осторонь від того бруду".
Авт. спробував вернути Лотту до другої важливої теми свого інтерв'ю: стосунків Лені з тим Ергардом, але поки що надаремне. Знову сигарета й нетерплячий помах руки. "Ще до цього дійдемо, дайте мені спершу вибалакатися. Скажу тільки, щоб вам було все ясно: ми вже тоді пасували одне до одного, він навіть часом виявляв свою ніжність — чи назвіть це як хочете — досить зворушливо, якщо зважити, що йому було сорок, а мені двадцять сім. Звичайно, він дарував мені квітки, двічі поцілував у руку нижче ліктя, а раз — диво дивне! — навіть до пізньої ночі протанцював зі мною в одному готелі в Гамбурзі, що йому зовсім не личило. Ви ніколи не звертали уваги на те, що всі "великі люди" погано танцюють? Ну, а я була з усіма чоловіками, крім свого власного, досить церемонна і мала одну препогану рису, якої ще довго не могла збутися: була вірна. Кара божа, та й годі. Ніяка це не цнота, а швидше ганьба — ви собі уявляєте, яке в мене було життя після того, коли мого Вільгельма під Ам'єном послали на смерть в ім'я тієї дурниці? Діти сплять, а я вночі лежу сама в ліжку, завжди сама, до сорок п'ятого я не давала жодному чоловікові навіть пальцем себе торкнути — і це всупереч своїм переконанням, бо мені на всяку там цнотливість і таке інше начхати. Так минуло цілих п'ять років, а сорок п'ятого ми з ним зійшлися. Ну, а тепер уже, як хочете, перейдемо до Лені з Ергардом. Я вже вам, здається, казала, що той Ергард був несміливий понад усяку міру... та, врешті, й Лені не краща за нього, щоб ви знали. Він її почав обожнювати з першої ж миті, для нього вона, мабуть, була якоюсь легендарною красунею, що дивом постала з небуття, абощо, і навіть тверда рейнська вимова Лені, її манера висловлюватись так сухо, що вже далі нікуди, не могла привести його до тями. Він не зважав на те, що Лені була, як на нього, цілком неосвічена, і її трохи містичне ставлення до органів внутрішньої секреції, на яких вона й досі схибнута, теж не вельми йому сподобалося б, коли б вона завела мову на цю тему. Ми — себто я, Генріх і Маргрет — робили все, щоб у них до чогось дійшло. Не забувайте, що часу вони мали обмаль: від травня тридцять дев'ятого до квітня сорокового він побував у Груйтенів, може, разів вісім. Звичайно, ми з Генріхом мовчали, тільки підморгували одне одному, бо й так видно було, які Лені з Ергардом закохані. На них було любо дивитися, авжеж, любо дивитися, і, може, саме тому не так уже й шкода, що вони не переспали разом. Я їм купувала квитки в кіно, на такий г... фільм, як "Товариші на морі", чи на такий ідіотський, як "Увага, ворог підслухує", і навіть посилала їх на "Бісмарка", думала собі: "Сеанс, хай йому біс, триває добрих три години, в кінотеатрі темно й тепло, як у материній утробі, то вони напевне візьмуться за руки чи, може, й зважаться (гіркий сміх! — прим, авт.) поцілуватись, а вже від поцілунку недалеко й до чогось іншого",— та де там, марні були мої сподівання. Він ходив із Лені в музей і пояснював їй, як відрізняють приписувані Босхові картини від справжнього Босха, пробував учити її музики, хотів, щоб вона перейшла від свого Шуберта до Моцарта, давав їй читати вірші, здається, Рільке, я вже добре не пам'ятаю, а тоді почав робити щось хоч трохи розумніше, де вже був якийсь натяк: писати вірші й посилати їх Лені. Лені була така мила, така чарівна,— вона й тепер чарівна, коли хочете знати,— що я й сама в неї трішки закохалася. Якби ви, наприклад, бачили, як вона танцювала з тим Ергардом, коли ми якось гуртом вибралися на прогулянку — мій чоловік, я, Генріх, Маргрет і вони... Аж думалось: якби їм оце тут раптом хто поставив ліжко, хай би натішились одне одним... итже, він почав писати їй вірші, і — що мене найбільше дивувало — вона показувала їх мені, хоч вони були досить., мушу сказати, досить сміливі. Він, скажімо, відверто оспівував її груди, називав їх "великими білими квітками таїни" і намірявся "розгорнути їхні пелюстки", а якось написав справді гарний вірш про ревнощі, який, мабуть, можна було б надрукувати: "Я ревную тебе до кави, яку ти п'єш, ревную до масла, яким ти мастиш свій хліб, ревную до щітки й до ліжка, в якому ти спиш". По-моєму, досить недвозначні натяки, але ж то все на папері, на папері..."
На запитання, чи не могли Лені й Ергард дійти до інтимних стосунків, які для неї, Генріха та інших так і лишилися таємницею, Лотта несподівано почервоніла (авт. признається, що йому дуже приємно було дивитись, як Лотта червоніє,— то була для нього велика винагорода за стомливі, часом просто виснажливі опитування) і сказала: "Ні, я це знаю напевне, бо як у неї через рік із гаком сталося таке з тим Алоїзом Пфайфером, за якого вона потім з дурного розуму вийшла заміж, той відверто хвалився своєму братові Генріхові, який наївно все переказував мені, що він "був у Лені перший".