Треба назвати ще деякі зі звичок Лені. Вона любить попоїсти, але до міри; основна її їда — сніданок, коли вона споживає свіже, некруто зварене яйце, трохи масла, ложку чи дві мармеладу (точніше: сливового варення, яке в одній чужій країні називають повидлом), міцну каву з гарячим молоком, майже без цукру, і неодмінно дві свіжі, хрумкі булочки; до обіду Лені досить байдужа, з неї вистачає юшки і трохи чогось на десерт; ввечері вона їсть холодну страву: дві-три скибочки хліба, трохи салати, ковбаси чи м'яса, якщо дозволяють кошти. Особливо для неї важливі свіжі булочки; тих булочок їй не приносять на замовлення, а вона їх вибирає власноручно. Це не означає, що Лені мацає булочки руками,— вона визначає їхню якість на колір; найдужче, принаймні з їжі, вона ненавидить глевкі булочки. Через ті булочки й через те, що сніданок — її щоденна святкова учта, вона вранці навіть виходить на люди, наражаючись на лайку, плітки й образи.
Щодо куріння, то треба сказати: Лені курить з сімнадцяти років, звичайно по вісім сигарет на день, ніколи не курить більше, дуже часто менше; у війну вона якийсь час не курила, бо потай віддавала сигарети тому, кого любила (не своєму чоловікові!). Лені належить до тих людей, що часом люблять випити вина, ніколи не більше як півпляшки; залежно від погоди — й чарку горілки, а залежно від настрою та фінансів — і чарочку шеррі. Далі: Лені від 1939 року має шоферські права (одержані зі спеціального дозволу, ще буде сказано, за яких саме обставин), але від 1943 року не має вже машини. Вона любила їздити машиною, це була майже її пристрасть.
Лені й досі живе в тому самому будинку, де народилася. її район унаслідок якихось нез'ясовних випадковостей обминули чи принаймні майже обминули бомби: його зруйновано тільки на 35 відсотків, отже, доля була до нього ласкава. Нещодавно з Лені трапилась подія, яка навіть зробила її балакучою і про яку вона за першої ж нагоди схвильованим голосом поспішила розповісти своїй найкращій приятельці, основній повірниці, що водночас є основним свідком авт.: учора, коли вона йшла по булочки, на вулиці права її нога потрапила в ту саму невеличку заглибину в бруківці, в яку вона — права нога — востаннє потрапляла сорок років тому, як Лені гралася там з іншими дівчатками в класи; то була невелика щербина в базальтовому камені, що її, мабуть, лишив ще каменяр, коли мостив вулицю, десь року 1894. Нога Лені миттю передала сигнал до мозкового стовбура, той повідомив про це враження всі органи й центри почуттів, а що Лені страшенно чуттєва особа, яка геть усе відразу ж переводить у царину еротики, то вона з захвату й суму, з навали спогадів, з раптового збудження пережила те, що лексикою теологів — хоч, звичайно, це не зовсім те саме — можна визначити як "цілковите чуттєве вдоволення" і що брутальні еротологи й теолого-сексуальні догматики, прикро спрощуючи все, звуть оргазмом.
Щоб не склалося враження, що Лені цілком самітна, треба перерахувати всіх її приятелів: двоє з них перейшли з Лені крізь сито й решето, а всі інші тільки крізь решето. Лені самітна лише через свою мовчазну й потайну вдачу; її навіть можна назвати скупою на слово: справді, вона дуже рідко "виливає душу" не те що комусь далекому, а й своїм найдавнішим приятелькам Маргрет Шлемер, у дівоцтві Цайст, і Лотті Гойзер, у дівоцтві Бернтген, що підтримували її, коли
їй було найгірше. Маргрет такого віку, як і Лені, така сама вдова, як Лені; але ця фраза може викликати непорозуміння. Маргрет мала стосунків з чоловіками більше ніж досить, з яких причин — буде сказано пізніше, але ніколи не з розрахунку, щоправда, часом — як їй особливо полягала скрута,— за плату; і все ж таки найкраще було б її поведінку оцінювати так: еротичний зв'язок з розрахунку вона мала тільки з одним чоловіком — із тим, за якого у вісімнадцять років вийшла заміж, тоді ж вона зробила єдине, яке можна довести, зауваження, що личило б продажній жінці,— сказала Лені (це було 1940 року): "Я собі підхопила одного багатого дивака, який будь-що хоче стати зі мною до вінця". Тепер Маргрет лежить у лікарні, в ізоляторі, з тяжкою венеричною хворобою, мабуть, невиліковною; сама вона каже про себе: "Я вже на ладан дихаю",— вся її ендокринна система порушена; з нею можна розмовляти лише крізь шибку, і вона вдячна за кожну пачку цигарок і за кожну пляшку горілки, хай то буде й найменша пляшечка, яка тільки є в продажу, найдешевшої горілки. Ендокринна система Маргрет така розладнана, що вона каже: "Я не здивувалася б, коли б раптом у мене з очей замість сліз потекла сеча". Вона вдячна за будь-який знеболювальний засіб, узяла б також опій, морфій, гашиш.
Лікарня розташована за містом, на лоні природи, в невеличких будиночках. Щоб домогтися доступу до Маргрет, авт. мусив удатися до різних негарних способів: до хабарів і шахрування разом з присвоєнням собі чужої посади (він видав себе за доцента,фахівця з соціології і психології повій!).
Перше ніж навести ще якусь інформацію про Маргрет, треба зазначити, що сама собою вона не така чуттєва особа, як Лені;, вона дійшла до загибелі не через свою власну жадобу любовних утіх, а через те, що від неї жадали стільки тих утіх, скільки лиш вона могла дати; про це ще доведеться розповісти докладніше. В кожному разі, страждають обидві: і Лені, і Маргрет.
Страждає не сама собою, а лише тому, що страждає Лені, яку вона справді дуже любить, згадувана вже тут особа на ім'я Марія ван Дорн, сімдесятирічна жінка, колишня хатня робітниця Груйтенів, батьків Лені; вона тепер живе самотою на селі, маючи пенсію за віком, невеликий город, кілька фруктових дерев, з десяток курей і годуючи пополовині з сусідами кабана й теля; усе це забезпечує їй більш-менш спокійну старість. Марія належить до тих, що перейшли
ю з Лені крізь решето; в неї лише з'явилися сумніви, коли дійшло до найгіршого, і то сумніви не морального плану — на цьому треба твердо наголосити,— а, на диво, національного. Марія, мабуть, ще п'ятнадцять чи двадцять років тому мала добре серце, але відтоді з цим перехваленим органом щось сталося, хтозна, чи воно взагалі ще лишилося на своєму місці, але напевне не сховалося в п'яти,— Марія ніколи не була боягузлива; вона просто нажахана тим, що робиться з її Лені, яку вона справді знає дуже добре, безперечно, краще, ніж знав той чоловік, що його прізвище носить Лені. Як-не-як Марія ван Дорн з 1920 по 1960 рік жила в домі Груйтенів, Лені народилася за неї, вона брала близько до серця всі пригоди Лені і взагалі її долю; вона має намір вернутися знов до Лені, але поки що вкладає всю свою енергію (і то неабияку) в інший план: забрати Лені до себе на село. Марія перелякана тим, що діється з Лені і що їй загрожує, і навіть ладна вже повірити в деякі історичні жахи, які вона досі не те щоб вважала за неможливі, а тільки сумнівалася, що їх було аж так багато.