Іван Петрович знав криводушність міністра і розумів, що саме такі люди добувають кар'єру не своїм благородством і розумом, а умінням пристосовуватися. Такі бували в усі епохи. Вони діставали ордени не на полі бою, а в затишних кабінетах, де плелися інтриги.
Аракчеєв пухкими короткими пальцями розгорнув пакет, прочитавши перший лист, промовив сам до себе:
— Так... так... Це добре...
Іван Петрович зрозумів, що в тому пакеті малоросійський генерал-губернатор повідомляв про великі поставки для армії продовольства та коней. Відкладаючи пакет, Аракчеєв посміхнувся:
— Люблю малоросів за добродушну щедрість... Читаючи другий лист, генерал спохмурнів, з очей ніби сипалися стріли гніву...
— Оці малороси! Як я не люблю їх! Завжди вимагають вольності... Ми вам покажемо вольність, коли покінчимо з французами.
На столі Аракчеєва красувалися статуетки саксонського фарфору. От статуетка орла, перекинута набік, на ній видно малюнок схрещених ножів. Іван Петрович ще в столичних музеях знайомився з такими речами і знав, що то марка видатних художників саксонського фарфору. Його вразило, коли він побачив, як міністр витрусив із люльки попіл у статуетку — гніздо орлиці з орлятами.
Відклавши пакети, Аракчеєв наказав:
— Зачекайте, капітане! Доповім імператору і завтра дам відповідь князю Лобанову-Ростовському.
Виходячи з будинку, Іван Петрович ненароком зустрів земляка. То був Матвій Іванович Муравйов-Апостол.
— Така радісна зустріч! Яким чином тут? — запитав Матвій Іванович.
— Посланцем від князя Лобанова-Ростовського.
— А я посланцем від князя Рєпніна-Волконського, призначеного генерал-губернатором Саксонії.
Розмовляючи, земляки зійшли на гірку, звідки відкривалися перед зором широкі розливи Ельби, а за нею красувався древній Дрезден. Муравйов-Апостол, як завжди, лірично чулий до краси природи, почав:
— Коли я дивлюся на ці розливи, мені пригадується дитинство. Так я любив ще хлопчиком стояти і дивитися на повінь річки Хорол у рідному Хомутці. Хоч Ельбу і Хорол не зрівняти, але їх споріднює отой плин води, що навіває думи, зворушує почуття.
— І Ельба, і Хорол, — зауважив Іван Петрович, — були в давнину родичами. Це дві давні слов'янські ріки. Тут на березі стародавньої Лаби жили слов'яни-рибалки, яких потім підкорили собі німецькі феодали. Але полабські слов'яни довго зберігали свою культуру і мову. Ще й тепер ви зустрінете тут селян, що заховали в побуті і звичаях серболужицьку мову. Я зустрічався з такими ще в задунайському поході.
— Слов'янські ріки... Слов'янські ріки... — промовив Муравйов-Апостол. — Якби їм злитися у вільне, широке слов'янське море... Який простір! В ньому чується щось рідне.
— І щоб у тому морі не потонули човни вашого Хоролу і моєї Ворскли... Війна проти наполеонівської навали розбуркує дрімливі сили слов'ян. У задунайському поході я зустрічався з діячами слов'янського відродження і ще тоді зрозумів, яка сила криється у пробудженні наших народів.
— Хочеться вірити, що після війни настануть нові часи, часи пробудження від азіатського сну... Дивіться! Який чудовий краєвид Дрездена!
— Від покоління до покоління там будувалися, зберігалися пам'ятники. Королі Саксонії приходили і зникали або їх проганяли, а пам'ятники залишалися. Безсмертний той народ, що береже і шанує свої пам'ятники. Подивіться на Дрезден. Як вражають зір витончені будови в стилі барокко. Це жива історія народу. Шкода, якщо війна зруйнує ці пам'ятники.
— Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонії князем Рєпніним.
— З Рєпніним про це можна говорити, але не з Аракчеєвим. Треба розуміти Бетховена і Гете, щоб збагнути музику цих краєвидів.
— Ви любите великого Бетховена? — запитав Муравйов-Апостол.
— Так. Мені здається, що він доповнив би новими мотивами свою "Крейцерову сонату" та героїчну Третю симфонію і "Аврору", якби зараз побував з нами на цій гірці.
— Та ще якби завітав у кабінет Аракчеєва, — засміявся Муравйов-Апостол.
Долинами вже лягали присмерки. Доносилися відзвуки канонади. Земляки замовкли, прислухаючись та поглядаючи на відблиски грізного бою, а прощаючись, домовилися продовжити розмову на Україні.
32
В цей саме час на березі Ельби, віддаля від Дрездена, розгорівся бій. Звечора французи, одержавши підкріплення, кинулися в контратаку. А на ранок, коли вони відступили, поле бою було засіяне вбитими й пораненими. На передній лінії біля пораненого коня припадав воїн:
— Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цій чужиниці? Викохував тебе за Дунаєм, а розлучаюся на Ельбі. Що повім твоєму господарю, який, може, десь з ворсклянської гори виглядає нас з походу? Батьку рідний, Іване, чи чуєш наші благання?
Губи вороного ворушилися, ніби намагався відповісти він на жалібне звертання.
Воїн гладив спітнілу прострелену шию коня, прислухався до важкого дихання, розчісував блискучу вихрясту гриву, витирав піну, що викочувалася з ніздрів, змішуючись з краплинами крові. Тускніли великі очі вороного, а з них зринали і котилися до ніздрів краплини сліз. Хотів закрити повіки тих очей, щоб вони не ронили стільки жалю на чужому полі, а думками линув і за Дунай, і до берегів завороженої піснями Ворскли.
Ніби прислухався до виття вітру вороний. Може, ввижалися йому в передсмертному мареві придунайські степи, де розпускав він по вітру свою гриву в шаленому розгоні по ковилових просторах.
А коли кінь востаннє хрипко зітхнув, козак похилив свою скуйовджену голову:
— Прощай, мій коню, єдиний мій друже на цьому смертельному полі.
Відстриг на пам'ять жмуток чорної гриви і заховав за пазуху. Глянув навколо. До трупів зліталися чорні круки, зловісне кружляючи та спускаючись все нижче й нижче.
— Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душі своїм пожадливим хрипом, не націлюйся випивати очі моєму вороному!
Червоне сонце несміливо виповзало над обрієм, розливало проміння кров'яними плямами по збентеженій землі і наче зажурено обливало багрянцем воїна, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пішов до берега Ельби.
Подув круговійно вітер, покотив баранцями хмаринки по небу — ніби вівці розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони линуть? Хотілося з ними понести свою тугу, щоб розвіяти її по рідній землі.