На початку уроку панотець пояснював, як святе письмо розповідає про створення "світил небесних". Учні слухали. Лише Мишко Остроградський нахилив голову і малював на папірці "світила небесні". Між Венерою, Марсом, Меркурієм, як він уявляв їх собі, проводив лінії, вираховував кути, що утворювались накресленими лініями.
Закінчивши пояснення, законоучитель підійшов до Остроградського, взяв покреслений ним папірець, запитав:
— Що це ти понакреслював тут, отроче?
— То я малюю світила небесні.
— Світила небесні тільки созерцанієм духовним можна пізнати. А нам, грішним, не треба своїм розумом забиратися на небо... Єдиного Іллю бог узяв живим на небо, ниспославши для нього громову колісницю!
— Але і громову колісницю, напевно, треба було математично обчислити, щоб не перекинулася по шляху до неба.
По класу пронісся затамований сміх. Це роздратувало панотця.
— Дуже ти великорозумний, отроче. А урок вивчив?
— Вивчив.
— То скажи, хто була діва Марія — мати божа?
— Це така чепурна жінка, у вишиваній сорочці, голубій керсетці, картатій плахті та червоних чобітках. Однією рукою вона тримає дитину, а другою взялася за щоку і так лагідно та сумовито дивиться. Очі ніби зажурені в неї. А коло ніг намальовано кобзу і квіточками обведено.
— Де це ти таке чув чи бачив?
— Це у нашій говтвянській церкві такою намальована діва Марія... Запорожці побудували ту церкву. Говтва — це біля нашої Пашенної, де батьки живуть.
— Дивні діла твої, господи... Діва Марія облачашася в божественне убрання, у священні ризи. Тільки гріховні навожденія можуть зображати так святу Марію!
— Навожденіє, — повторив Мишко і додав: — То ж, кажу, так по навожденію намалювали запорожці. А церкву вони збудували на високій горі. Далеко її видно, аж на шлях до Розритої могили!
— То все гріховне! — буркнув панотець. — В геєну огненну таких малярів!
Перевівши дух, законоучитель знову запитав:
— А скажи, хто такі були сорок святих?
— Сорок святих... Це така ватага запорожців у жупанах, що ніби готуються до бою.
— Де це ти бачив?
— У нашій говтвянській церкві...
— Теляча у тебе голова, отроче. А ти хоч хреститись умієш?
— Умію.
— Перехрестись з начальною молитвою.... Ну... Во ім'я отця...
Мишко підносив руку до лоба і швидко її опускав униз, не кладучи хреста на себе.
— Ну, — продовжував панотець, — чого ж ти не кладеш хреста на свою телячу голову?
— Бо гріх класти святий хрест на телячу голову. Телята ж не хрещені?
Зірвався в класі сміх. Розгніваний панотець пробубонів басом:
— У тебе не тільки теляча голова, а й свиняче рило!
Далі розгорнув журнал і вивів одиницю таким рвучким рухом, що аж скрипнуло перо.
Почувся дзвоник на перерву. Законоучитель кібчатимн нігтями схопив журнал і швидко вийшов з класу, понісся, як сполоханий журавель.
Учні зелементували, підстрибуючи:
— Теляча голова... Ме... Ме...
Друзі підійшли до Остроградського.
— Добре ти провчив його.
— А тепер. Мишко, розкажи добре нам задачу. Незрозуміла...
— Задачу цю можна простіше розв'язувати, ніж у книзі.
Мишко пояснював.
— Дивись, то це ж зовсім просто... Тільки треба догадатися. Спасибі, Мишко!
Потім розпочався урок з математики. Учитель дав завдання. Остроградський швидко розв'язав задачу і заходився креслити лінії, що розпочав ще на уроці закону божого. До нього підійшов учитель.
— Розв'язав уже?
— Уже.
Вчитель узяв зошит, подивився.
— Відповідь вірна. Але розв'язано не по-книжному.
— По-книжному довго, а так простіше.
— А це що ти креслиш?
— Хочу обчислити кут од планети до Землі.
— То діло не нашого розуму...
— Але ж цікаво...
— Краще розв'язуй по-книжному задачу, — зауважив учитель і пішов до інших учнів...
Невдовзі після пам'ятного уроку закону божого учні сповідалися у церкві перед причастям. Дійшла черга до Мишка Остроградського. Насуплений панотець сердито нахилив його голову до церковної книги в бляшаній оправі, накрив чорним покривалом і почав сповідати.
— Скажи, чи маєш гріхи, отроче?
— Маю...
— А чим нагрішив?
— Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу.
Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кінь під мухами, але не міг порушувати ходу сповіді. Лише блаженним голосом повторював:
— Прощається і розрішається... Прощається і розрішається...
Правою рукою панотець хрестився, а лівою забрався під чорне покривало, намацав голову Мишка і щипав його за вухо.
Коли виходив Мишко з церкви, його товариші запитали:
— А чого в тебе сльози на очах?
— Від щирої сповіді і каяття.
Та цим не закінчилося покарання Мишка Остроградського. Законоучитель поскаржився на нього наглядачеві Івану Петровичу.
— Закону божого не вчить... Богохульствує, творя гординю во храмі божім...
Іван Петрович покликав Остроградського до себе в кабінет.
— Розкажи, Мишко, чим ти провинився і на уроках математики, і на уроках закону божого?
— Математику я дуже люблю. Хочеться робити більші обчислення і розв'язувати складніші задачі.
— А закон божий? Чим ти розгнівив панотця?
— Розгнівив тим, що відповідав про святу Марію та про сорок святих так, як вони намальовані у нашій церкві, у Говтві.
Іван Петрович зацікавився розповіддю Мишка.
— Приїхали б до нас та подивилися, як запорожці порозмальовували... Люди моляться до тих ікон і завжди свічки до них ставлять.
— Це дуже цікаво. При нагоді приїду.
— Ото добре... А панотця я більше не дратуватиму. Хай він сказиться... Бачите оце в синцях вухо? То він мене так сповідав перед самим престолом божим.
Іван Петрович подивився на синці, поклав руку на голову хлопця, по-батьківському провів по світлій чуприні.
— З тебе. Мишко, люди будуть... А в твою Говтву я колись поїду подивитися на ті картини, що про них розповідаєш.
27
Рано-вранці Іван Петрович любив ходити, де найбільше збирається народу: чи то на монастирський цвинтар, чи на базар.
Якось у неділю спостеріг він по дорозі до монастиря зборище людей, що слухали двох мандрівних дяків, які разом з солдатом виконували пісню "Всякому городу нрав й права". Дяки тягли верескливим голосом, а солдат густим басом ніби ударяв у бубон. Далі дяки замовкли, тільки солдат наспівував:
Задумали базилевці