Ще вночі, коли Лизавета Миколаївна лишилася сама з безпам'ятним батьком, вона думкою вже поховала його. Та лінія, яка звичайно чітко розмежовує в людей життя і смерть, так витончилася тепер у батька, що вже важко добрати, де кінчається одне й починається друге. Отак, як і в самої Лизавети Миколаївни, коли вона, готова виконати найменше батькове бажання, сиділа коло нього на стільці, то поринаючи раптом у небуття, то знову відчуваючи тоскну дійсність. .
Дивно тільки, що не вночі, а саме тепер, ясним ранком, коли за спущеними шторами сяяло й уже припікало сонце, вона відчула раптом страшну самотність. Може, це тому, що треба було б змінити на батькові мокру від поту сорочку, а в домі нікого нема, щоб допомогти їй. Ні у дворі, ні в "людській", ні в кухні — нікого. Жодної живої душі з численної дворової челяді, ані когось із куховарок, навіть покоївка Настя як пішла одвести позавчора Варвару Пимо-нівну до своїх родичів, так і не повернулася досі. Певно, Семен Кушніренко порадив їй триматися в ці небезпечні дні подалі від приреченого буржуйського дому. "Хоч би Захар заскочив і допоміг!" — тужно подумала Лизавета Миколаївна, хоч добре знала, що Захар тепер не приходить удень, а якщо й заходив у ці дві останні ночі в сад, то, побачивши незавішене крайнє вікно, одразу ж зник і не скоро заявиться. Якою іронією прозвучали зараз у пам'яті вчорашні слова лікаря Солодовникова: "Краще, коли він помре серед своїх близьких..." Свої х!.. А де вони? Всі, всі вони — і Захар* і мачуха, і навіть Настя, котру найняла колись ще покійна мама, думають тільки про себе. Спихнули на слабкі Лізині плечі свій клопіт, свій святий обов'язок і порозбігалися ховатись у глибокі шпарини. А хіба в неї нема маленької Вероніки, нема чоловіка, нема свого материнського та подружнього обов'язку? І чого вони думають, що матрос Хорошун, не знайшовши в домі, крім безнадійно хворогб батька, інших, не забере її, буржуйську дочку. Чи, може, на їхню думку, Хорошун визначається такою лицарською шляхетністю перед інтелігентними жінками, що низенько розкланяється перед Лиза-ветою Миколаївною? Ні, вибачте! Тих прописних матроси-ків, які підставляли свої груди в обложеному Севастополі, щоб захистити від ворожих куль адміралів Нахімова й Кор-нілова, матросів-героїв, котрі, вигукуючи "ура!", гинули на "Варязі" або тонули під Цусімою на японській війні, давно нема. їх по-диявольському спритно підмінено обвішаною кулеметними биндами й гранатами матроснею в чорних бушлатах, якої Лизавета Миколаївна боялася навіть на людних вулицях Харкова, а не то що в покинутому, безлюдному батьковому домі. І це на поталу одному з цих "братішек" — Хорошунові — вони, свої, залишили з непритомним батьком безборонну Лізу! Жорстокі й бездушні себелюбці!.. Ні, покійна мама так не зробила б! Усіх би вирядила, а сама залишилася...
І від згадки про матір ще більше огорнуло Лизавету Миколаївну почуття безпорадної самотності й страшної безвиході... Точнісінько так само, як сім років тому, коли в такий же ясний день ховали маму. Така ж спека, так само журно схиляв на цвинтарі одцвілі кетяги бузок, але як моторошно стукотіло тоді пересохле груддя землі об віко маминої труни, спущеної в яму!.. Коло Лизавети Миколаївни стояли батько, молодші брати, і її, готову впасти до мами у вириту могилу, підтримували близькі знайомі, а вона була така самотня в своєму невтішному горі, що хотілося вити, аби почути хоч власний голос. Гаряче сонце розтоплювало "а протоієрейських ризах наперсний золотий хрест, по одутлому дияконовому обличчі струменів піт, стікаючи в чорну бороду, а Лизаветі Миколаївні, коли виріс над маминою могилою свіжий горбок землі, стало темно в очах і холодний дрож пройшов поза спиною.
Як і годилося, вона поважала батька; навіть і тепер Лизавета Миколаївна, як заведено було змалку, зверталася до батька, кажучи "ви", певно, й любила-таки, але батько, з своєю вередливою, часом навіть крутою вдачею, не міг замінити пестливої, доброї мамуні ні їй, ні всій великій родині.
Лизавета Миколаївна, мабуть, і досі, самовіддано, забуваючи саму себе, турбувалась би за своїх братів, якби вони, підрісши, не пороз'їжджалися з дому вчитися, а батько не оженився вдруге. Поступитися чужій жінці місцем господині в домі, де у вітальні висів і тепер великий портрет померлої матері, Лизавета Миколаївна не могла. Хоч на догоду батькові вона звала й мачуху "мамою", але в душі Лизавети Миколаївни друга батькова жінка назавжди залишилася тільки Варзарою Пимонівною. І ось Лизавета Миколаївна, яка досі лагідно, щоб не образити, відхиляла всі освідчення численних претендентів на її серце й посаг, раптом вийшла заміж за приват-доцента Харківського університету, з яким випадково познайомилася на дачі. Це була завуальована у вінчальну фату втеча з рідного дому — без пишного весілля, без посагу навіть, від якого Лизавета Миколаївна відмовилася, щоб у батька, який не поскупився б гідно наділити старшу дочку, не виникли за майно прикрощі з мачухою.
І тепер знову, як після материної смерті, на неї скинуто все — і безпорадного батька, що доживає останні години, і цей чужий уже для неї дім з не потрібним їй майном. І знову треба дати всьому лад, щось робити для цього... Але що саме? Лизавета Миколаївна потерла долонею чоло, і від цього ніби прояснішали думки. Вона кинулася застеляти мачушине ліжко, що так і лишилося розметане після позавчорашньої втечі, стерла тонку намітку пороху на маленькому письмовому столі з великою рахівницею, де батько за здоров'я підбивав рахунки, і вийшла в їдальню. Крізь щілини в причинених внутрішніх віконницях пробивалося світло сонячного дня, але воно не могло здолати мороку, що причаївся по кутках, і Лизавета Миколаївна мерщій порозчиняла вікна й вийшла на веранду.
Сонце, як і в попередні дні, лило згори гарячі золоті потоки, і в них млів біля веранди жасминів кущ, роняючи в знемозі білі пелюстки на зарослу споришем алею. Але сьогодні вже зранку вгорі над деревами де-не-де клубочили-ся хмаринки і виразніше, ніж коли раніш, чувся далекий гуркіт артилерійської канонади.
А надвечір важка темно-синя хмара облягла півнеба й повагом посунула на місто. Зачиняючи щільно вікна, щоб не було протягу, якого так боявся завжди під час грози батько, Лизавета Миколаївна побачила нараз велику вогненну стрілу, що пронизала хмару, і вдячно перехрестилася. Нарешті буде жаданий давно дощ і напоїть спраглу землю! Лизавета Миколаївна навіть зраділа на мить, почувши в спальні, де знову сіла біля батькового ліжка, дальнє гуркотіння. Ні, це вже був справжній грім, а не приглушені відлуння де-нікінської артилерії, що захрясла десь під Богодуховом. За кілька хвилин гуркотіння повторилося ближче й дужче, але тепер Лизаветі Миколаївні стало соромно за свою недоречну коротку радість. Що їй до дощу, коли лежить ось, не рухаючись, батько, байдужий до спеки й грози, до всього, що діялося на цій грішній землі, яку йому так не хотілося покидати. Він був ще живий, дихав уривчасто й поверхово, ніби хапав повітря й не міг нахапатися, але все ж дихав.