— Коли він добре вип'є, рідну матір тоді не пізнає.
Всі офіцери рушили за полковником. Дружинники спинились за всіма правилами військового уставу, чітко відповіли на привітання полковника, і це йому сподобалось.
Хитаючись, він підійшов до Якова Македона.
— Мені говорили,— почав він, і з рота в нього випала люлька. Усиков швидко підняв її, витер хусточкою, подав полковнику. Той взяв люльку і, навіть не подякувавши за послугу, сунув знову до рота.— Мені говорили, голубчику мій, що всі ви добре співаєте пісні. Панове офіцери, не знаю, чи вам відомо, що дитинство я провів у селі... в українському, дуже красивому селі. У мене була бабуся з старовинного козацького роду. Вона мала...
— Свій маєток над Россю. Ах, який чудовий, так би мовити, маєток! Які там сади, водоспади, гаї! — вигукнув Усиков з таким захопленням, наче всі ті багатства належали особисто йому.
— Зажди, батеньку. Звідки ти все це знаєш? Правда, був маєток над Россю.
— А ви самі розповідали, пане полковнику, про свій рід.
— Був маєток... над Россю. І бабуся була. Там я любив слухати народні мелодії. Мені відомо, що серед вас є хороші співаки.
Одлягло від серця тривожне почуття, вільніше зітхнули дружинники. А полковник усе ще стояв проти Якова і, тикаючи в його груди пальцем, допитувався:
— Ти, голубчику мій, можеш співати?
— Так точно, ваше високоблагородіє, можу!
— Дати їм водки... ні, по-нашому, горілки... Горілки їм наказую дати! Я знаю — хохли її люблять,— і полковник, задоволений з того, що пригадав українське слово, сміючись, пішов назад до багаття.
Дружинники розмістилися під старою сосною. Про них швидко забули. Наказ полковника залишився на цей раз невиконаним. Біла скатертина коло багаття рясніла від питва й різної закуски. Терень разом із солдатом-денщиком ледве встигали відкупорювати пляшки. Полковник умів пити і цим умінням вихвалявся перед офіцерами.
— По-моєму, так: чи вино, чи горілка. Страшенно не люблю суміші. Вино на мене не діє, і я віддаю його панночкам. Панночки солоденьке люблять... Сам же я вживаю тільки білу.— Він підняв свою чарку. Усиков кожного разу встигав цокнутися з полковником, випити — теж білу — всю до дна. Сп'янівши, він розповідав:
— У мене батько, так би мовити, теж з характером був чоловік. Пив тільки білу, і пив, скільки б йому не давали.
— Де ж співаки? Чому мовчать? — спитав полковник, і Усиков, відставивши чарку, верескливим голосом подав команду дружинникам:
— Вста-а-ать! Шагом... ар-рш! — і в хащах відгукнулася луною його команда:
— ...ар-рш!
— Навіщо? Боже мій! Нехай там співають,— ліниво махнув полковник обважнілою рукою.
Слухаючи злагоджений спів дружинників, розчулений полковник витирав хусточкою очі.
— Панове офіцери!.. Мелодія... яка мелодія... Вона мені нагадує дитинство... далеку Рось, бабусю...— І він, як це часто буває з п'яними, заплакав.
— Пане полковнику, дозвольте, так би мовити, припинити...
Полковник його не чув. Обнявши коліна панночки, він висловлював почуття, якими була сповнена в цю хвилину його душа.
— Я там народився, жив, де Рось. Я бачив їх. Хто вони? Хохли, мужики! А яка мелодія... Ні, ви тільки, голубчики мої, послухайте... Горілки! — кричав він, і перший встигав наливати йому в чарку все той же Усиков.
А пісня, наростаючи, пливла над бором. Кожний із співаків розумів: не для п'яного полковника й офіцерів співають вони, а для себе. Тому так невимушено й дружно звучали їхні голоси, тому стільки задушевності, людяної теплоти, чарівності почувалося в пісні, близькій і зрозумілій їхньому серцю.
— Ой горе ж мені та, діточки, з вами! Гей, та що немає та хазяїна над вами!
— Мати ж наша, мати, не журися нами, Як повиростаємо, розійдемось сами.
Ой буде нас, мати, та по горах, по долинах, Ой буде нас, мати, та по чужих країнах! Ой будеш ти, мамо, як зозуля кувати, Що нікому ж буде тобі пити подати...
Пісня несподівано урвалась. На поляні з'явилася група невідомих людей. Поперед них ішов прапорщик — красень Сергій Давиденко, що полонив багатьох брянських "дамочок" і "панночок". За невідомими, перевалюючись, ішов солдат Са-велій. Його знали всі дружинники, поважали і в той же час побоювались цього мовчазно-похмурого руського богатиря. Са-велій легко згинав і розгинав у руках підкову, легко ламав молоді сосонки, міг без особливих зусиль підняти людину й тримати її в себе над головою.
Всі дивились на невідомих людей, одягнених у робочі блузи. У декого з них були кошики, і звідти чувся передзвін чи пляшок, чи склянок
— Хто такі? Що їм треба? — побачивши перед собою сторонніх, роздратовано спитав полковник.
— Пане полковнику! Група робітників з брянського заводу затримана мною в бору.
— Ну, і що з того? Навіщо їх привів сюди?
Давиденко щось шепнув полковникові на вухо, і той, кліпаючи повіками, багатозначно промимрив:
— Ага-а!
Його за руки підвели з трави. Хитаючись, Бабенко підійшов до першого робітника. У чоботях, у засмальцьованій кепці і такому ж одязі, він тримався вільніше за своїх товаришів. П'яний полковник не міг помітити, скільки зневаги й презирства світилося в розумному і впевненому погляді робітника.
— Ти хто такий?
— Токар з арсеналу.
— Документи?
Робітник подав паспорт, а сам непомітно стежив за вайлуватим Савелієм.
— Твоє прізвище Черкашин? Артем Черкашин... розповідай, голубчику мій, що ви робили в лісі?
— Що ж робили? Зібрались. Завтра неділя, а сьогодні в нас получка, вирішили трошки погуляти.
— Чому не пішли до корчми?
— Свіже повітря краще.
— Он як! — навіть вигукнув здивований Бабенко, який не чекав, очевидно, такої відповіді. Знову до його вуха нахилився Давиденко.
— Ага-а! — Полковник не встиг навіть вийняти свою записну книжку, як підскочив Усиков, подаючи олівець.
— Пане полковнику, фаберівський... Будь ласка.
— Знайшли що-небудь таке... недозволене? — запитав полковник, звертаючись до прапорщика.
— Ваше благородіє...— почав було Артем.
— Не благородіє, а високоблагородіе, так би мовити... Тварюка! — поправив Усиков.
— Якщо ви гадаєте, що ми займаємося політикою, то це даремно. Ми — робітники. Просто вирішили погуляти трохи. Ось і пляшки з пивом. Покажи його високоблагородію кошика,— звернувся Артем до одного з своїх товаришів.— Ми нікого не займали, нікому не заважали. Ніч місячна, красива. Грали на гітарі. А потім з'явився ось цей пан прапорщик і невідомо за яку провину нас заарештував.