— Так ми ж, здається, тихенько співали, а дивись,— доведеться відповідати. Ой ти, життя наше солдатське!
— Приїхав полковник, а з ним Олександр Безсалий, тобто його благородіє прапорщик Безсалий. Оце ж він наказав усім, хто зараз співав, з'явитися до нього.
— Мучить нас Трохимів синок. Написати б його батькам ..
— І не думай. Знаєш, що він тобі за це зробить? Та він тобі десять нарядів позачергово дасть.
— Нащо кличе, не знаєш?
— Ясно й так... Перепаде нам за мужицькі пісні. Ну що ж, підемо. Якщо всі з'явимося, може, і помилує. Не кривдять тебе, Тереню, офіцери?
Терень нічого не відповів, немовби й не чув запитання, тільки ще раз нагадав:
— Зараз же приходьте.— Та й побіг, а Кузьма Сукачов, подивившись йому вслід, сказав:
— За дідом Терень сумує.
І справді, хлопець не раз згадував діда Михея. Охоче поїхав би звідси до рідної слободи, так не можна. Часто з міста в гості до офіцерів приїздять панянки. Тереню тоді доводиться носити важкі кошики з питвом та закускою: він і посильний, він і денщик. Так намориться Терень, що не чує під собою ніг. Якби дозволили, він би, здається, три доби безпробудно спав.
Але спати доводиться йому всього дві-три години, а вранці, втомленого, нарівні з іншими солдатами гонять на стрільбище. Кріпиться юнак, та коли трапляється вільний час, він іде до лісу і там потихеньку плаче, згадує діда Михея, згадує своїх товаришів; заздрить їм і щиро шкодує, що так по-дурному став добровольцем.
Наймитське життя в слободі було для нього гірке, безрадісне. Думалось тоді: "Може, там, на війні, буде легше". І ось тепер бачить Терень, як він помилився в своїх сподіваннях і надіях. Щодня спостерігаючи побут офіцерів, хлопець зрозумів багато такого, що відштовхувало його від цих людей, викликало в ньому почуття образи, зненависть. Іноді він заходив до палатки земляків, і тоді Кузьма Сукачов, обіймаючи його й голублячи, мов рідного сина, співчутливо говорив:
— Важко тобі, синку, прислужувати офіцерам! Можливо, тому, що він називав його "синком", а може,
і тому, що вірно вгадував душевний стан Тереня, бачив, як йому тяжко, і по-батьківському жалів,— це співчуття викликало в юному серці приплив такого пекучого жалю до самого себе, до своєї гіркої долі, що в хлопця не раз світилися очі иепрошеною сльозою.
— Нічого, Тереню, почекай. Відправлятимуть на фронт, просися, щоб відпустили тебе додому, до діда. Начальство повинно зглянутись. Ти ще малий, солдатське життя тобі не під силу. Це розуміти треба. Та й за дідом Михеем потрібно доглянути. Старий він, слабий...
Не соромлячись Кузьми, Терень гірко плакав. Довго стримуване ридання проривалося раптом так несподівано й бурхливо, що спинити його вже не було сил. Кузьма мовчки гладив худенькі плечі, заспокоював:
— Ти не плач, Тереню. Ти скажи їм, що ти ще малий для солдатської служби, хочеш додому, до діда. Тебе повинні відпустити.
Все це пригадалося зараз Кузьмі, викликавши в ньому щирий жаль до хлопця.
— Що ж, ми — люди підневільні. Наказано йти — підемо. Мусимо виконувати наказ.— І дружинники, приховуючи невдоволення, навіть лють, пішли до офіцерського намету. Але там нікого не було, крім Тереня та ще одного солдата-деищика. Обоє вони тримали в руках кошики, прикриті зверху рушниками.
— Наказано одвести вас туди,— махнув Терень рукою в напрямі старих сосен.
На невеликій поляні сиділи офіцери. Просто на траві лежав полковник Бабенко. Підкидаючи в багаття сухе гілля, милувався вогнем. Руки в нього жилаві, як у людини, що займається важкою фізичною працею. Чорні кучеряві волосинки густо вкривали його короткі, але дивовижно рухливі пальці.
Яскраве полум'я освітлювало немолоде, припухле від надмірного пияцтва обличчя. У випещених вусах, як і на скронях, була помітна сивина. Під широким лобом глибоко ховались маленькі очі, в яких світилися хитруваті іскорки. Здавалося, кожну людину він бачив наскрізь.
Поруч полковника щебетали міські панночки, безпричинно сміючись і кокетуючи. Одягнені по-літньому, обидві в зелених капелюшках, вони були схожі одна на одну, мов сестри.
Полковник Бабенко, помітивши дружинників, підвівся на лікоть, і зараз же до нього підскочив тоненький, щупленький офіцерик з гострим пташиним носом, гострою, як у тхора, мордочкою і такими масно-улесливими очима, наче з малих літ він тільки тим і займався, що прислужував старшим, запобігав перед ними, вгадував з півслова їхні бажання і ладен був виконувати всі їхні, бодай найменші, примхи й вередування.
Його сірі очі, не наважуючись прямо й сміливо глянути в обличчя командирові, дивилися тільки на кінчик полковнико-вого носа, червонуватого, як недоспіла слива.
Полковник тільки зараз помітив біля себе цього офіцерика і звернув увагу на його вузький, неприродно увігнутий лоб, неначе в дитинстві хлопчика стукнули по цьому місці залізною палкою.
— Це що ж у тебе, голубчику мій, лоб так покарьо-жено?
— Від народження, так би мовити, пане полковнику,— охоче і жваво відповів офіцерик, задоволений, що на нього звернуто увагу.— Батько мій був чиновником, часто пиячив, а потім нещадно бив дружину, мою матір. Оскільки я був, так би мовити, в утробі...— Він замовк, почувши, як пирснули сміхом панночки, але, швидко оволодівши собою, продовжував, щоб задовольнити цікавість полковника: — Іще в утробі материнській, так би мовити, зазнав дефекту... Дружинникам накажете подати команду?
— Зажди, голубчику мій. Як же тебе?
— Усиков моє прізвище. Прапорщик Усиков. Зволили забути, а я вже з вами знайомий.
— Картуза надінь.
Офіцери засміялись. Усиков із швидкістю миші метнувся до куща глоду, де хвилину тому він почепив свого картуза. Полковник, намагаючись підвестися, відчув, як чиїсь сильні руки люб'язно взяли його за лікоть, підіймаючи огрядне й обважніле від хмелю тіло.
— Дякую, голубчику мій, дякую,— полковник уважно оглянув бравого офіцера.— Щось я тебе не пригадую.
— Прапорщик Безсалий!
— А-а!..— здивовано вигукнув Бабенко, наче зустрів давнього приятеля, з яким не бачився багато літ.— Молодець! Подобаєшся ти мені.— Пихкаючи люлькою й злегка похитуючись, він пішов назустріч дружинникам. Хтось з офіцерів сказав на його адресу: