Від воріт до ґанку, пригнувшись, перебіг Лук'янів син Терешко, а слідом за шм іще двоє. Загриміла клямка. Мефодій, не відчиняючи дверей, спитав:
— Чого вам треба?
— Це ви, Мефодію? Відчиніть. Я — Терешко. Ми шукаємо в лісі одного комуніста, а до вас завернули на хвилину. Чи є у вас свіжа водичка?
— Водичка є, та не для вас припасена,— відповів Мефодій.— Догадуюсь, чого прийшов. Тільки ні води вам не дам, ні до хати вас не пущу.
— Пусти, Мефодію! По-доброму тебе прошу, а не впустиш — як собак вас тут перестріляємо. У тебе переховується Македон. Нехай краще сам вийде, щоб не проливати ще й твоєї крові.
— Дурень ти несусвітний! — сказав Мефодій.— Македон мій друг. Як же я можу його зрадити?! Іди геть! Нікого ми в хату не пустимо.
З двору почувся перший постріл. Куля, розбивши шибку, трохи зачепила Мефодія нижче ліктя. З рукава поповз струмочок крові, і кілька яскравих крапель упало на підлогу. Македон перев'язав рану рушником. Це невелике поранення викликало в лісника нестримну лють. Він, здавалося, ладен був вийти на подвір'я і один вступити з ворогами в рукопашний бій. Але від необдуманих дій стримували його розсудливість і почуття товариського обов'язку.
Знову дзенькнула розбита шибка. Мефодій попередив:
— Обережніше, Андрію, за стіну ховайся. Стіни тут добрі. Кулею їх не візьмеш. А вікна пропали. Якщо доведеться вставляти — де тепер скла дістанеш!
Невідомо куди подівся Терешко. У двері ніхто більше не стукав. Денікінці стріляли з кущів ліщини, з-за тину. Мефодій обрав собі жертву, прицілився, натиснув спусковий гачок.
— Є один,— сказав лісник, спостерігаючи, як за орішииою хитнувся високий чубатий денікінець і, випустивши з рук гвинтівку, впав на траву.
Кулі впивалися в дерев'яні стіни, дзьобали піч. Одна з них розбила горщик з борщем.
— Останній патрон,— сказав Мефодій і, вистріливши, промахнувся. Цього промаху не міг собі простити. З досади вирішив закурити, але в кишені не знайшлося махорки. На краю пічки виднілося кілька засушених листків самосаду. Ні слова не говорячи Македону, він вийшов з укриття, ступив кілька кроків і раптом застиг на місці.
— Пригнися,— попередив Македон,— заб'ють.
Лісник потягнувся було до голови, але не доніс її, рука звисла, мов пліть.
— Мефодію, що з тобою? — тривожно спитав Андрій Степанович, але лісник нічого не відповів і звалився на долівку, вкриту соковитою, ще не прив'ялою травою.
Біля печі валялося кілька листків засушеного тютюну, збитих кулею.
— Що ж ти мовчиш? Одсунься трошки, я тебе перев'яжу.— І раптом Македон побачив під головою в лісника почервонілу ромашку...
Крізь розбиті шибки вікон виднілися крони дубів, осик, беріз, на яких вигравало проміння сонця, що вже схилялося до обрію.
Кожного дня в такий час Македон вирушав на прогулянку і, блукаючи по найглухіших стежках, виходив на узлісся, милувався полями, безмежним простором неба, що розкривався перед його очима. Андрій Степанович збирався вирушити на прогулянку і сьогодні, але, мабуть, не доведеться йому більше милуватися ні широчінню полів, ні безмежним простором неба, ні красою надвечірнього сонця.
Непорушно лежав па підлозі вірний товариш. Невмолима смерть насунула й на Македона. У нього залишилося всього три патрони. Два з них він міг витратити па ворогів, а останній беріг для себе.
"Кінець! Доведеться, мабуть, умирати. Ну що ж, не дешево я віддам своє життя! Добрим словом згадають про мене люди.. Згадає Таня..." Чомусь у цю хвилину пригадалася йому дівчинка, яку він любив, мов рідну онуку. Македону хотілося, щоб вона прийшла разом з бабусею на його могилу, посадила лісові квіти — барвінок, конвалії, кучерявий ряст...
Знову гримнув постріл, обриваючи невеселі думки. Македон чекав, коли вороги, нарешті, підійдуть до дверей, щоб узяти його, і тоді він випустить у них останні кулі, крім однієї. Але на подвір'ї, здавалося, не було жодної душі. Зблідли, а незабаром і зовсім зникли багряні відсвіти зорі на заспокоєних верхів'ях дерев. Зайшло сонце.
Упав жолудь. Вечірні сутінки огортали ліс. Мигнув крильми перед вікном кажан.
Несподівано хата почала сповнюватися димом. Він в'їдався в горло, викликав жахливу різь в очах.
"Гади! Живцем хотять мене спалити. Не дамся вам... Не дамся!"
Протираючи очі, він помітив, як від тину до ґанку перебігали денікінські солдати. Цілитися стало неможливо. Заважав дим, але все-таки прогриміло з хати два постріли. Македон не був певний — потрапили його кулі в ціль чи він промахнувся. Залишався останній патрон. Дим уже валив до хати клубами, хоч полум'я ще не проривалося.
— Ну для чого ж гаяти час, Андрію! — сказав Македон, вслу-хаючись у свій власний голос. Дим, хапаючи за горло, душив, затьмарював свідомість.— Час, брате, час твій настав...— теплий ствол револьвера притулив до сивої скроні, і в цю останню хвилину життя непереборне бажання раптом охопило Македона, бажання вирватися з цього задушливого, в'їдливого диму на подвір'я, дихнути чистим повітрям, хоч раз дихнути перед смертю, а вже тоді...
З червоними від диму очима, з розірваним коміром сорочки він вирвався з густої пелени диму, глянув на небо, побачив яскраву вечорову зірку.
— Хороше! — і підняв руку з револьвером, але не встиг вистрілити, як па нього накинулись денікінці, зразу обеззброїли.
Високий, чубатий здоровило, вихопивши шаблю, закричав:
— Молись!
Його важка, нещадна рука уже підвелася над головою Македона, але несподіваний окрик Терешка зупинив солдата.
— Стій! Не вбивати! Наказано захопити його живцем.— І він перший з усього розмаху вдарив Македона кулаком у висок. Столяр упав.
Вони били його, розриваючи на ньому одежу. Градом сипалися з усіх боків удари важких кулаків, але він, нескорений, злобно кричав їм в обличчя:
— Гади!.. Не здамся... Мене уб'єте,— сотні за мною встануть. Вам теж не жити... Не жити, собаки!
Знесиленими руками він намагався вихопити у ворогів зброю, але це йому не вдавалося.
— Досить! Досить! Заб'єте його, чорти, а я відповідатиму. Досить! — кричав Терешко, намагаючись припинити затіяну ним же розправу, але ці крики на них не впливали.
І хоч Македон затих, його все ще били мовчки, виміщаючи на ньому свою звірячу лють і гнів.