За дверима почувся стогін. Дівчинка завмерла від жаху, наче не бабусю, а її боляче вдарив отой страшний дядько у скривавленому фартусі.
Лук'ян сидів на ослоні. Він немовби нічого не чув. Спокійно закурюючи цигарку, розповідав:
— Був у полі сьогодні. Добрі озимі хліба. А ось гречку — не пропололи, ячмінь — теж заріс бур'янами, росту в ньому нема. Дощі потрібні.
— Признається чи ні? Як гадаєш? — спитала Софія, і Лук'ян спокійно відповів:
— Признається.
Йому неприємно було слухати стогони катованої Македонихи, тому він і намагався відвернути свою увагу сторонніми розмовами.
— Я, Софіє, ту землю, що одібрали у мене солдати, заберу назад. Вони засіяли наділи, а я врожай збиратиму. Маю право. Моя земля. Нікому не дам ані зернини.
Офіцер вийшов до сусідньої кімнати, і ще голосніше застогнала Македониха. Перелякані оченята дівчинки з благанням і надією дивилися на багачку. Тапі здавалося, що Софія Іванівна зараз підведеться з-за стола, піде до тієї страшної кімнати і скаже: "Досить". її послухають і перестануть мучити бабусю.
Раптом одчайдушний крик долинув з сусідньої кімнати, і цей крик вразив дівчинку настільки, що вона, не пам'ятаючи себе, метнулася до дверей, відчинила їх і з жаху заніміла.
Двоє солдатів тримали бабусині руки, а кат в присутності офіцера прикладав до її оголених грудей гаряче залізо і спокійним хрипкуватим голосом допитувавсь:
— А тепер скажеш?
Катована стогнала від болю, але губи її були міцно зціплені, і коли б кат зазирнув їй в очі, він побачив би в них непохитну рішучість, якої нічим не зламати. Швидше помре ця жінка, аніж викаже ворогам таємницю.
— Говори, куди ходила сьогодні? Замучу на смерть!
— Не треба! Не треба мучити бабусю... Я скажу... Я знаю,— закричала дівчинка, кинувшись на захист Македони-хи.— Ми разом ходили до сторожки...
— Навіщо? Ой, навіщо ж ти, Таню... Я ж тебе просила...— і дівчинка зрозуміла, що сказала те, про що не можна було говорити.
— Все ясно.— 1 офіцер вийшов до Софії. Македоииху більше не катували. Слобідська багачка простягнула Тані кілька срібних монет, але дівчинка відсторонилася від неї, дивлячись заплаканими очима на бабусю, на її розірвану кофточку й оголені груди з страшними опіками. Македониха, здавалося, не відчувала болю. Все заступила жагуча, як вогонь, думка: "Попередити... За всяку ціну попередити, хай утікає... Адже, коли спіймають,— заб'ють.., Вони його заб'ють напевно. Господи, дай мені сили врятувати його".
59
Лісник Мефодій повернувся до сторожки надвечір. Приніс вузлик спілих яблук, груш та снопик трави, в якій виднілися ромашки, дзвіночки, лісова герань. Розтрусив траву по долівці, і хата сповнилась приємною свіжістю й ароматом.
— Ти, Мефодію, кожний день повертаєшся з гостинцями. Вчора кавунів приніс, а сьогодні ось знову...
— Світ, Андрію Степановичу, не без добрих людей. Вчора на баштані був, а сьогодні завернув у сад до приятеля, а в саду в нього і яблуні, і груші. Я не хотів брати, а він як причепився: "Візьми та візьми". Адже друг, не міг я йому відмовити. Ось зараз дам тобі покуштувати хоч би оцю грушу. Не груша — мед Справжній мед!
— Бачу я, твій друг не тільки фруктами тебе частував,— сказав посміхаючись Македон.
— Людина не птиця, сам знаєш, а коли вже на те пішло, признаюся тобі — у мого дружка сьогодні на хрестинах побував. Війна війною, а діти родяться.
— Що нового в слободі?
— У слободі? — перепитав Мефодій, і його веселий настрій зник.— Погано, Андрію Степановичу, в слободі. Діда Михея сьогодні привели до їхнього штабу, а біля ґанку стояв запряжений у дрожки кінь. Вийшов з приміщення офіцер, чорнявий такий, красивий, з батогом у руці. Побачив діда і давай його бити пужалном по обличчі. Дід затуляється руками, а він, наволоч, по руках його, по руках шмагає, поки не збив з ніг. Підняли діда, повели до штабу. Там його, напевне, й доб'ють. За Тереня дідові мстяться. Адже Терень у партизанах.
А це ж повертаюсь від кума, бачу — йде Лук'ян з собакою. У нього хороший мисливський собака. Хотів я перейти на другий бік дороги, чую — кличе мене. Що робити? Зупинився, жду. А він, мов та змія, в душу до мене хоче залізти. "Кажуть люди, начебто до тебе в сторожку ходять молодиці". Це до мене — молодиці. По очах бачу, не це йому потрібно. Сміюсь я, відповідаю: "Коли б,— кажу,— зайшла яка-небудь, так я б уже прийняв її, чаркою горілки почастував. Але, на жаль, ніхто до мене не приходить. Старий уже я".— "А ти б мені влаштував у своєму курені зустріч з однією молодичкою?" — і хитро так дивиться. Я його відразу зрозумів. Розпутничав він колись з вдовами та солдатками. А тепер, бач, знову знайшов собі якусь зазнобу. А потім раптом запитує: "Чи не до тебе ходить Македониха, чи не тобі вона обіди носить?" Подивився я на нього та й кажу: "Лук'яне Івановичу, може, і ходить до когось Македониха, може, і носить комусь обіди, тільки я ж то тут при чому?"
Македон взяв іще одну грушу, але поклав її назад.
— Андрію Степановичу, чому ж ти? Не подобаються?
Македон мовчки показав другові на вікно. Мефодій побачив, як з кущів орішини вибігали денікінці, розсипалися в цеп, оточуючи хату. Тривожно глянувши на друга, Мефодій спитав:
— Що робити?
— Тікати пізно, будемо відбиватися.
Македон, озброєний наганом, став біля вікна, закритого коленкоровою занавіскою. Він добре знав: в разі полону — на нього чекає тяжке катування і неминуча смерть, тому вирішив: живим не здаватися до рук ворогів, битися до останнього патрона. Добре знав і Мефодій, яка розплата могла б йому бути за переховування Македона.
Довгі роки з'єднали їх міцною, вірною дружбою. І ось настав грізний час іспиту. Іншого виходу в них не було: або перестріляти частину денікінців і, прорвавши вороже кільце, втекти до лісу, або ж, прийнявши бій, загинути в цій нерівній боротьбі. Тільки б вирватися звідси, а там Мефодій знає такі стежки, яруги й хащі, що нехай цілий полк розшукує — не знайде. Але як вирватись? Коли б патронів більше, коли б гранати... Але патронів було малувато, а гранати жодної. Залишилось єдине: оборонятися в хаті, влучно посилати кожну кулю, а там видно буде, як діяти.