Врешті він уклав сестру спати; вона не опиралась його кумедному материнському піклуванню, але вже не мала сили дякувати. Проте, підводячи погляд від паки газет, де він шукав оголошень про вільні кімнати, Їржі зустрічав її погляд, сповнений захвату й нестямної радості, і серце його стискалось від щастя. Так він просидів до ранку.
Справді, це було нове життя. Минулися жахливі напади млості за їжею: він квапливо поглинав обід, а тоді бігав по місту, шукаючи помешкання для Ружени. Додому вертався виморений, мов мисливський собака, і щасливий, мов жених, а вечорами сидів над паперами, взятими додому для приробітку, і засинав міцним блаженним сном після сповненого клопотом дня. Правда, врешті довелося поки що задовольнитись кімнатою без гарного краєвиду, поганющою кімнатою з плюшевими меблями, ще й безбожно дорогою. І хоч іноді йому під час роботи ставало млосно, повіки сіпались, у голові паморочилось, на поблідлому чолі виступав піт, але він умів перемогти себе: стискав зуби, клав голову на прохолодну стільницю й уперто нагадував собі: "Не падай! Тримайся! Мусиш витримати! Адже ти живеш не тільки для себе!"
І справді, він дужчав з дня на день. Це було нове життя.
Та якось до нього з'явилась несподівана гостя: його друга сестра Тільда, дружина дрібного підприємця-невдахи. Вона жила недалеко від Праги й щоразу провідувала брата, коли приїздила до міста в справах — комерційних чи ще яких. У брата вона звичайно сиділа недовго, не підводячи очей і уникаючи його погляду, й скупими, тихими словами оповідала про своїх трьох дітей та про безліч турбот, ніби на світі не було нічого іншого. Та цього разу Їржі, побачивши її, вжахнувся: вона важко дихала, раз у раз проводила рукою по обличчю, яке турбота вкрила павутинням зморщок, і в нього серце стислось від співчуття, коли він глянув на її спотворені писанням та шиттям пальці.
— Слава богу, — уривчасто розповідала вона, — діти здорові й слухняні... Але майстерня стоїть, роботи нема, оце шукаю покупців на верстати... А Ружена тут?.. — напівзапитливо промовила вона, марно силкуючись підвести очі. Дивне діло: куди б Тільда не кинула погляд, він натрапляв то на дірку в килимі, то на продертий чохол, то на ще якусь прикмету занедбаності, ветхості, нужденності... Бач, а вони з Руженою чогось ніколи не помічали такого. Це бентежило Їржі, він дивився кудись убік, соромлячись сестриних очей, невтомно пильних, неквапливих, сповнених турботи, що не знала кінця.
— Вона втекла від чоловіка, — знов почала Тільда ніби знехотя, — каже, що мучив її. Може, й правда, але... на все є причина...
Вона хвильку помовчала — видно, чекаючи братового запитання, — тоді повела далі:
— Була й у нього причина. Бач, Ружена... Як би це сказати... — Тільда замовкла і втупила млявий погляд у велику дірку в килимі. — Ружена не хазяйка, — нарешті промовила вона. — Звісно, дітей немає, робити їй нічого, клопотатись нема про що, і все ж...
Їржі похмуро дивився у вікно.
— Вона марнотратка, — тягла своє Тільда. — Борги робила, а це вже... Ти, може, помітив, яка у неї білизна?
— Ні.
Тільда зітхнула й знов провела рукою по лобі.
— Ти й гадки не маєш, скільки вона коштує... От, бувало, купить хутро... тисячі всадить, а потім продає його за сотню-другу, щоб на черевики грошей добути. Рахунки від нього ховала, а йому тоді клопіт... Ти не знав цього?
— Ні. Я з ним не розмовляв.
Тільда покивала головою.
— Я не кажу, він справді важкий чоловік. Та коли вона йому й білизни не полагодить, ходить обстріпаний, а сама вбирається, мов княгиня... Ще й дурить його... З іншими гуляє...
— Годі, облиш! — змучено попросив Їржі.
Тільда сумним поглядом окинула діряве покривало на ліжку.
— А не казала тобі Ружена, — нерішуче спитала вона, — що... доглядатиме за тобою? Ти б найняв більше помешкання... а вона б для тебе куховарила...
У Їржі болісно стислося серце. Таке йому досі не спадало на думку. Але й Ружені теж! Боже, який би він був щасливий!
— Я б і не захотів цього, — сказав він гостро, насилу стримуючи себе.
Тільда нарешті спромоглася підвести очі.
— Вона, мабуть, теж не захотіла б. У неї ж тут... той офіцер. Його перевели до Праги. От вона й гайнула... за жонатим. Тобі, певне, цього не сказала.
— Тільдо, — хрипко промовив він, пропікаючи її поглядом,— ти брешеш!
У Тільди здригалися руки і сіпалися щоки, але вона ще не здавалась.
— Сам побачиш, — замурмотіла вона. — Ти такий добряга. Я б тобі нічого не сказала, якби... якби не жаліла тебе. Ружена тебе ніколи не любила. Вона казала про тебе, що ти...
— Іди геть! — не тямлячись від люті, закричав він. — Дай мені спокій, ради бога!
Тільда повільно підвелася.
— Тобі... тобі треба знайти кращу квартиру, Їрко, — промовила вона вже спокійно, ніби героїчним зусиллям опанувавши себе. — Глянь, як тут брудно. Зоставити тобі кошичок груш?
— Не треба нічого.
— Я мушу вже йти... Як у тебе темно!.. Ну що ж, Їржі, до побачення.
Кров бухала Їржі в скроні, горлянку йому здушив спазм. Він спробував працювати, але, тільки-но сівши за стіл, зі злості поламав ручку, схопився й подавсь до Ружени. Збіг сходами нагору і, засапаний, подзвонив. Відчинила йому господиня й сказала, що квартирантка вийшла ще вранці. Переказати їй щось?
— Не треба, — буркнув Їржі й поплентав додому, ніби несучи непосильний тягар. Дома сів за стіл, підпер голову руками і втупив очі в папери; але минула година, а він і сторінки не перегорнув. Почало смеркати, стемніло — він не засвічував лампи. Враз дзвінко, радісно задзвонив дзвінок, у передпокої зашелестіла спідниця, й до кімнати вбігла Ружена.
— Ти спиш, Їрко? — ласкаво засміялась вона. — Боже, як тут темно! Де ти?
— Гм... я працював, — сухо відказав він.
У кімнаті війнуло холодом і ніжними, тонкими парфумами.
— Чуєш, Їржі... — весело почала Ружена.
— Я хотів зайти до тебе, — перебив він, — але подумав, що ти, мабуть, не вдома.
— А де б же я була? —щиро здивувалася вона.— Ох, як тут гарно! Їрко, я так люблю бувати в тебе! — від неї аж пашіло радістю, молодістю, щастям. — Іди сюди, посидимо, — попросила вона, а коли він сів поруч неї на канапі, обняла його за шию й ще раз сказала: — Я так люблю бувати в тебе, Їрко!