Мовою ангелів.
Високогірня вітчизна чиста і вічна.
("Знову — це буйне шаленство…")
Чи не внаслідок отакої виразно прочутої приналежності до високогірньої вітчизни у віршах Людмили Таран з'являється неприхована і, сказати б, ранньохристиянська відраза до грішного падолу, де безупинно розширюється "майдан залежності і рабства", "де сюжети облич — як олжа, що з усіх проступає шпарин…" Гострі доторки безсмертя й позачасся формують відмінний від поширеного штиб чуттєвості та моралі, коли еротична насолода постає ієрофанією ("Гарячим язиком — по шовку…"), одночасно викликаючи непереборне почуття провини перед ангелами, котрі "почувши наші стогони любовні, Зіжмакались зі страху, як папір". З часом здобутий досвід коливань між крайнощами вихолоняє в прозору перлину сталості й знову-неторканості, в остаточну свободу:
Я — вільна від самої себе,
І в тиші строгій і стрункій
Я чую: ангели на небі
Перегортають сторінки
Книжок улюблених.
("Я — заспокоїлась. Я — тиха…")
Довершений закон свободи відкриває для душі нові потреби — скажімо, потребу смирення, тримаючи її в повсякчасній готовності до відгуку на вищі поклики й незримі провідини:
Не озиратись — озиватись: в пітьмі, у сяєві софітів,
У натовпі, самотині — я скинусь, Отче мій, мов риба.
Бо що в мені моє? Скелет?
Чи дихання моє в легенях?
Чи кров у венах? Тільки нить
Незрима, що сягає неба.
("Я знаю, Господи: щодня…")
Свобода від самої себе — це нова тотожність, не менш правдива за зужиту попередню. "Книга перевтілень" сприймається як відверта сповідь про сходження, про болісне й солодке прилучення до таємничих джерел душі, які, на відміну від скороминущого Его, підвладного змінам, старінню, смерті, залишаються постійними, юними й безсмертними. Таке прилучення, однак, не означає розлучення з буденними планетами людей. Навпаки, тільки воно й дає змогу пильної любові до найнепомітніших, найминущіших виявів тутешнього перебування. Відстороненість утворює простір, де сакральними та святковими постають усі речі та явища: від колоній моху в Карпатах — до пралісу темної папороті в Грузії, від ніжних пахощів дитини — до благісного, всепрощаючого розчулення, викликаного звуками улюбленого блюзу або ж тими перетвореннями, що відбулися в тобі:
…Раювання — це вертикаль.
У цих синкопах, що стискають горло, —
Вітчизна.
Похмуре море, Mare terrebrarum,
Відхлинуло.
І простір — непорочний. Ангеларій.
Сферична таїна, що розрослась
До вічности.
("Улюблений блюз…")
"Книга перевтілень" Людмили Таран є вагомим внеском до сучасної української поезії. Її місце на поличці — поруч із не менш цікавими збірками Ірини Жиленко, Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, що з'явились останнім часом. Тут немає ексгібіціоністського "розверзання ложесн", яким зловживають ті, кому взагалі нічого сказати й показати, ця поезія достатньо герметична, щоби відлякати так званого "масового" читача. Натомість вона сповна відкрита для тих, хто зважується на самостійне прочитання й осмислення. Безмежна ніжність і лякливість, раптова мудрість і екстатична відвертість віршів Людмили Таран іще не раз спонукатимуть повертатися до них, перечитувати, перевтілюватись і хтозна-чого почувати себе щасливим.