Василь Кіндратович сів до столу й зціпив зуби. Не обмовиться жодним словом, бо хіба вгадаєш, що саме понаписує до газети оцей Гриць Золотесенький! Справді, потім і сокирою не вирубаєш те, що він напише пером. Демагог, та й годі, але який войовничий!
— Можна сказати, виростили вбивцю у власному колективі. Та ще й дали йому накивати п'ятами, тепер ходить по світах, вишукує свіжу жертву. Згодні зі мною чи ні?
Вчитель дивився у вікно — під місячним промінням стояв лагідний сад, мовби заворожений.
— Значить, Кривуля на нашій совісті, бо вчасно не додивились, не зуміли запобігти злочину. З цього маємо зробити висновки, взяти уроки. І знаєте які? Треба, щоб таке в нашому селі більше не сталось. Мусимо пильно приглядатись до кожного. Й одне до одного. Правильно я кажу?
Сад за вікном світився, мовби гілочка кожна й листочок кожний назавжди пройнялися місячним промінням, так ним і сяятимуть довіку. Й тиша в саду стояла глибока, мов безодня, та срібна.
— Тепер, мабуть, треба подумати, якої моральної шкоди заподіяв Кривуля нашому селу. Чи, може, ви не бажаєте задуматись над цією проблемою? — погрозливо мовив.
— Кожен мусить задуматись,— мимоволі обізвався вчитель.
— Але ж злочину могло не статись, правда?! По-перше, якби громадськість не прогавила, що на нашому здоровому тілі є отакий Кривуля. А по-друге, якби школа виконувала всі ті обов'язки, які на неї покладаються. І був би зараз Мирон Байдак живий та неушкоджений! Так? От ви не хто-небудь, а вчитель, і Мирон ходив до школи. Він був у вашому класі?
— В молодшому, я викладаю в старших.
— То не важить, що в молодшому, а ви в старших. Важить, що ви учитель, а Мирон ходив до школи. Значить, не додивився весь педколектив, не додивились і ви.
— Що ж я не додивився? — ховаючи роздратування і злість, запитав учитель.
— Знову не здогадуєтесь? — примружив свої соколині очі Гриць.— Ухиляєтесь од відповідальності? Не вдасться, золотесенький ви мій, не вдасться! А тільки якби виховання в школі було поставлено на належному рівні, то Мирон Байдак не подався б із хлопцями красти кавуни! То зараз би не лежав у землі невинною жертвою! Хіба не так? Дивно, як ви не хочете бачити очевидних істин. Невже ваше сумління спить, невже не можна розбудити совість — і в неї запитати?
— Послухайте,— тремтячим голосом обізвався Василь Кіндратович.— Я поважаю роботу сількорів, іноді навіть читаю районну газету, але послухайте... Тут дикий випадок, жахлива трагедія, в мене волосся на голові стає сторчма, я б сам одвів рушницю вбік, якби опинився тоді на баштані... А ви розмовляєте зі мною так, наче то я послав дітей на кавуни, наче й Кривуля на "моїй совісті.
— Е-е, не пересмикуйте моїх слів! — запротестував Гриць Золотесенький.— Я стріляний вовк, мою думку не перебрешете. Я про що вам? Я про виховання в школі. Якби Мирон Байдак одержав належне виховання, то не пішов би красти, ось! А виховання хто дає? Школа, вчителі. І ви!
Гриць Золотесенький, роздимаючи ніздрі, щось знову записав до блокнота. Вчитель, відчуваючи, що втрачає самовладання, підійшов до нього впритул і запитав притишеним гнівним голосом:
— Послухайте, хто ви такий? — І коли Гриць Золотесенький із гордовитою незалежністю підніс голову, збивши назад смоляний чуб, повторив: — Хто ви такий, питаю вас!
— А ви не кричіть! — спокійно сказав Гриць.— Вам не вдасться залякати мене.
— Хіба сількори так поводяться? Так розмовляють? Мастодонт печерний — ось ви хто!
— Чому? — спокійно поцікавився Гриць, який досі ке чув такого слова — мастодонт.
— Якщо йти за вашою логікою, то весь світ можна звинуватити. Весь світ!
— Коли хочете, то весь світ теж не безгрішний,— з похмурою твердістю сказав Гриць.
— Не безгрішний? — І вчитель засміявся беззвучною, якоюсь негарною усмішкою.— Теж винуватий?
— Винуватий.
— У тому, що сталось у нашому селі?
— А чом би й ні? Думати треба, думати ніколи не зашкодить, а не сваритись і залякувати. Ви, золотесенький мій, ще зелепушка, мало бачили, а ще менше розумієте. Нічого, досвід прийде з роками. Але не давайте заснути своєму сумлінню, бо тоді самі себе й скалічите.
Ця розмова вже перестала казити вчителя — оговтався він, упевненіший став.
— Слухайте, ви про все це напишете в своєму дописі на морально-етичну тему? Про те, що весь світ винуватий?
— Напишу,— сказав Гриць Золотесенький і звівся.— Ніхто не заборонить написати так, як воно є.
— Так, так... А з головою сільради і з директором школи ви розмовляли так само, як зі мною?
— А чом би мав говорити інакше?
— Слухайте, коли так... І на вас вина лежить! Ви теж громадськість — сількор! І ви не додивилися за Кривулею, і ви могли б вплинути на дітей, щоб не йшли на баштан. То чому ж ви з себе знімаєте відповідальність?
— Я не знімаю,— з гідністю заперечив Гриць,— так що ви помилились.
І вчителю здалося, що він починає розуміти цю людину: саме отака вдача дала Грицеві право прийти сюди й так руба повести розмову. Він уважніше поглянув на Золотесенького — як той зодягнутий, як тримається; вираз упертих очей вловив — зосереджений, непримиренний...
— З іншими людьми теж говоритимете? — лагіднішим тоном поцікавився Василь Кіндратович.
— Аякже! З усіма, з ким слід. З кожного спитаю... Вибачайте, що часу забрав багато, але такий уже мій обов'язок!
— Який?
— Обов'язок сількора, золотесенький ви мій.
Гриць вийшов повільною, важкою ходою, і вчитель зостався в кімнаті сам. І відчув за мить, що йому... начебто бракує зараз Гриця Золотесенького, щоб говорити з ним далі, щоб і далі пізнавати чужу душу, проникати в світ чужих думок. І звідки цей дивний стан — немовби й справді в чомусь винуватий, немовби й справді причетний до якоїсь несправедливості?
Вчитель, не знаходячи собі місця, вийшов надвір. У небі сяяв холодний місяць, сонний сад був схожий на живу, невигадану феєрію. Гострий неспокій повив єство молодого вчителя — зараз, либонь, воно стало таким безмежним, що могло б вмістити весь видимий простір... Де той Гриць Золотесенький живе, треба до нього навідатись, треба договорити.
У саду, різко шелепнувши по листю, впало яблуко, і вчитель здригнувся.