Загрібай, мати, жар, жар —
Буде тобі дочки жаль, жаль...
Чиєсь весілля! Копитять землю коні, музики тнуть, співають свахи, дружки... Та це ж братанич яіениться! Он він, Степан, і Катря... Мак, мак! На рукавах у Катрі... Всміхнулася — аж то Мар'яна!.. Господи, ку диве, що це з нею?! Летить, летить, як марево, а з рукавів на землю сиплються червоно-чорні квіти... Мар'яно!.. Щезла...
Не витираючи холодних сліз, Сковорода звертає знов праворуч. У Коврай, у Коврай! Ще раз побачити і можна вмерти... Струнке, веселе, блакитнооке сонечко, його нещасне щастя... Тут зовсім близько, верст п'ятдесят, не більше...
Он біжить, біжить мала дівчина,
А за нею русалочка...
Мар'яна тулиться до нього лячно й питає пошепки:
— Як ви гадаєте, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?..
Сковорода обняв за плечі дівчину... І раптом скрикнув: вона вже бабця!.. Боже, скрізь смерть, руїна, знищення. Бери, жорстокий деспоте, усе, що е, що бачиш, руйнуй, стирай у прах, але не руш Мар'яну!.. Мовчиш, заціпило... Чого ж ти скалиш зуби? Що я сказав смішного?.. А я не хочу! Досить мені твоєї мудрості, твоїх смертей, твоїх дурних законів!.. Я не піду, не бачитиму, я ошукаю твоїх сатрапів, сховаю в серці, на самім дні, й не дам, не дам!
Він обхопив руками груди й побіг назад. Мерщій до Києва, до альма-матері! Миславський мудрий, можний, не дасть себе на злу поталу. Він твердь, він петра. Як Аввакум рече:
зійду па камінь і на сторожі стану!.. Зілля йде обертом, хитається, немов вода. Сніг чорний, білий, колами, смугами... Мар'яна б'ється в грудях, от-от не вирветься...
Знесилившись, сів під вербою, поволі зсунув торбу і прихилився спиною до нехиткого стовбура. Блаженство!.. Так у раю, напевно. Душа намучиться на цій землі, влетить в едем і сяде під райським деревом...
Набрав у жменю снігу й підніс до вуст. Солодкий, як із джерела вода... А де ж той рай? На сході... Бредня! "Насадив господь бог рай в Едемі на сході". Де треба стати, щоб, повернувшися в потрібний бік, уздріти рай?
Заплющив очі й слухав, як дзвонять дзвони. Бом-бом, дзинь-дзинь, бом-бом, дзинь-дзинь... Чудово! От тільки жаль, якийсь один, надтріснутий, псує всю музику... Іч торохтить, іч гупав. Бом-бом, дзинь-дзинь... Бух-бух!.. Як віз по мерзлім грудді. А пропади ти!..
— Тпр-р-р, стій, Гнідко! — почулося нагло. Сковорода підвів повіки й побачив воза, запряженого одним конем. Візниця кинув віжки, потер задублі руки й став наближатися. Він був дрібний, русявий, у кожушку й... спідниці. Pardon, у рясі. Щось казав, підходячи, але Григорій того не чув. Прокляті дзвони! Невже аж київські? Чи переяславські? Бом-бом, дзинь-дзинь...
— Кажу, добридень, діду, — гукнув чернець.
Григорій лише кивнув. Язик пошерх, не повертався в роті.
— Чого ви тут сидите?
— Я йду.
— Куди?
— У Київ...
— Це далеченько, діду, — сказав чернець лукаво. — До вечора не дойдете! На прощу?
— Ні.
— До родичів?
— Я до Миславського... До альма-матері... Там, в Академії...
— Спізнились трохи, діду! — розвів чернець руками. — Всього на десять років... Миславський ваш давно в Московщині. Пасе ведмедів... — Приклав до лоба руку і мовив лячно: — Та ви як жар, дідуню! Ходімо швидше, я завезу додому. Де ваша дома?
Бом-бом, дзинь-дзинь... Миславський пасе ведмедів... Куди ти, бурий, нема на тебе вовка!.. Хльось, хльось гарапником...
— Де ваша дома, діду?! Хто й звідки ви?
— Я Даниїл Мейнгард, Сковорода... — пробурмотів Григорій і заспівав осиплим тихим голосом:
Та немає лучче,
Та немає краше,
Як у нас да на Україні!
Чернець узяв його під руки й поніс до воза.
— Я ще живий, куди ти тягнеш мене, люципере! — кричав, пручався.
— На віз, Григоре Савичу. Там м'яко, тепло... Доскочим Драбова, переночуємо — і до Прилук, у Густинку... У мене коник славний...
— Кінь, кінь! Ви чуєте?!
Григорій вирвався й побіг у поле. Десь зовсім близько іржав і цмокав ногами в твані золотогривий кінь! Ось він, як вітер, вилетів на чорно-білий пагорб і, розметавши огненну гриву, помчав у степ. Іржання, тупіт, стугін...
— Кось, кось! Кось, кось!.. Лиш вітер, гул та дзвони. Бом, бом, бом, бом... Утер сльозу. Тягнучи снігом торбу, пішов до воза. Спокійно дався вкласти себе у сіно, накрити чимось теплим. І провалився в хитку гарячу хвилю. Бом, бом...
...І СІТЬ ОСТАННЯ
Всю зиму й весну Григорій бився з хворобами і рвав тенета смерті. Не раз в убогій келії, куди привіз його чернець добряга, чув шелест крил і холодячий подих її посланця у Азраїла. Проте ні ця зима, ні ця весна не стали в його житті останніми. Останні, ті, які окреслюють межу буття, прийшли і не скоро, але прийшли. Були ще роки поневірянь, нові книжки, написані в самотині на пасіках, нові переклади з великих мудрих і незліченні бесіди з простим і можним людом. Пізнай себе. Спасибі богові, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Велике братство, царство любові й дружби. Нерівна рівність... А навкруги тим часом любові, братерства й дружби ставало менше й менше, одне за одним козацькі села прощалися з волею, найнеобхідніше робилось трудним і недосяжним... Григорій усе те бачив, нестерпно мучився й згоряв на полум'ї свого безсилля спинити це варварство, вернути людям розум та милосердя.
І якось, ходячи понад ставком у Пан-Іванівці, яка останні роки припала так йому до серця, відчув, що все, що час настав збиратися. Vixi et, quem dederat cursum fortunе peregi! Він, власне, був готовий. Свої книжки-рукописи, які були при ньому, давно послав у Петербург Михайлові. Ділити не мав чого. Хотілось тільки ще хоч би раз побачити найближчих друзів-учнів, погомоніти з ними на дальню путь-дорогу. Михайло мав десь днями купити хутір і повернутися в свої пенати. А Яків близько, його покликати можна, переказавши кимось, або листом. Вже ієрей. Розумник! Як прочитав "Икону Алківіадскую", розгнівався й замалював не тільки автора, а й те, кому цей твір присвячений. Це щось нове, якесь нещастя з Яковом. Він м'якосердний, він був завжди як глина, з якої можна виліпити усе, що хочеш.
Послав листа з оказівю й терпляче ждав. За кілька днів прокинувся з передчуттям — сьогодні! Швиденько встав і виповз із куреня, мов Діоген із бочки. Насилу випростався і, перекашлявши, пішов униз, до ставу.