Щоб не назвав Правицький імені, Сковорода нізащо не упізнав би в ньому свого колишнього студента, учня й друга. Всміхаючись, Михайло швидко попрямував до нього. Сковорода ж стояв, дивився і викарбовував навіки в серці цю неповторну, таку прекрасну, таку щасливу мить. П'ять літ розлуки!..
Коли причахла радість зустрічі і Ковалинський угамував Зрадливі сльози, Правицький узяв обох під руки й повів до обруса, якого він із Панасом і Логвином прослав у затінку й заставив різним посудом.
Сковорода подякував його ласкавим поглядом, благословив — як старший віком — цю лісову, але святкову трапезу і запросив сідати.
— А де, шановні, наш Ярмолай? — спитав у Якова, що наливав маленькі мідні келишки.
— У нього в Харкові якесь нагальне діло.
— То як же ми без Бахуса?
— Він прибіжить, — сказав Панас. — У Ярмолая до чарки нюх, як у кота до сала!
Доки пили по чарці-другій, Сковорода очей не зводив із гостя. Йому хотілося поговорити з ним, як колись, не криючись і не вишукуючи округлих, певних слів, та щось нове, незнане, яке з'явилося за ці роки в Михайла, перепиняло, здержувало. Гість взагалі тримався трохи дивно. То усміхався лагідно, то морщив лоба і поринав у щось своє, далеке, то знову пестив поглядом лице учителя, що залишився таким, як був п'ять років тому, хіба що схуд ще більше та постарів.
— Ну, де ж ти був, що бачив? — спитав Григорій, так і не змігши перебороти в собі відчуженості.
— Служив три роки в Петербурзі при Розумовському, а потім був у Франції та у Швейцарії, — сказав Михайло повагом. И нараз ожив, засяяв: — Григоре Савичу, я в Лозаниі зустрів людину настільки схожу на вас душею й тілом, що я очам не вірив. Ну просто брат ваш рідний! Ми так зійшлися з ним, так полюбили один одного, що, розлучаючись, обоє плакали. Мені здавалося, немовби я прощався з вами...
— Як звуть того лозанця? — спитав Григорій.
— Мейнгард Данило.
— Віднині ця людина е і моїм найкращим другом! — промовив палко Сковорода.
— Віват! — підтримав Яків, узявши келишок. — Здоров'я друга Сковороди!
Михайло випив мовчки і розстебнув свою гвардійську "свиту".
— Папе Михаиле, ви скиньте зовсім, — порадив Логвин, який до цього не обізвався й словом.
— У Петербурзі, мабуть, не гаряче... — протяг Панас лукаво.
Скривившися, Михайло зняв мундир і кинув геть.
— Там припікає так, — сказав невесело, — що ніде душу діти!..
— Лютують?
— Як показилися... Після розгрому Пугача взялись до тих, їло поряд.
— До просвітителів її величності?
— А то ж до кого! їм не давали спокою Вольтер, Дідро та Монтеск'є, їм снились їхні лаври. Вони — пером та книжечками, а їх—обухом! Луп, луп по головах!.. Це вам не Франція, у нас не звикли панькатися... Луп, луп по головах — і вся мораль!..
— Обух-то ultima ratio regum, — сказав Григорій повернувся до Ковалинського. — Ти захмелів, Михайлику. Може, приляжеш трохи?
— Я ще ніколи не був такий тверезий, — промовив журно гість і сам налив горілки.
Сумні новини вразили й розвередили душу Сковороди. Він розумів, що це не просто чвари чи міжусобиці, а щось страшніше — гинуть людські надії, віра у доории геній розуму, в здоровий глузд, що мав би взяти гору над марнославством, косністю і самолюбством ситих. Аплодуйте — вистава закінчилася, вовки зняли свої овечі маски!
— А про Козицького та Мотоноса не чув нічого? — спитав тривожно.
— Мотоніс ще в Сенаті. Статс-секретар Козицькии уже подав прошеніе, аби його звільнили. Козицького цькують найбільше, бо він очолював і захищав ослушників...
— Ах, диваки, кому надумали читати проповіді! — скрушався вголос Сковорода. — Хто звик до м'яса, того на траву не переманиш... Ще жоден кіт не відпускав із кігтів миші, а жоден царствуючий — і крихти влади.
— Вони повірили її словам, обіцянкам, — пробурмотів Михайло.
— Коли б усе те справджувалося, що обіцяють можні, світ став би раем,— сказав Григорій. Обвів очима своїх пониклих друзів і додав розважніше:
— Проте згадаймо слова Христові: "Горе вам, лицеміри! Горе вам, які сміються нині!" Ще встане сонце правди...
— Доки сонце встане, роса очі виїсть,-сказав Панас і раптом вигукнув: — О! Ярмолай!
Побіля дуба, де був ховався Ковалинський, з'явився вершник. Слинив коня, зіскочив і, зачепивши за луку повід, попрямував до гурту.
— От нюх так нюх! — кричав Панас зраділо: йому набридла печальна мудра бесіда. — Вчув аж у Харкові! Тобі горілки, меду?
Та Ярмолай не одізвався.
— Панове, він, мабуть, тещу поховав! — зареготав Панас і, підхопившись, побіг назустріч.
Ярмолай минув його, немов пеньок чи дерево, спинився важко за крок від обруса, стягнув спітнілу шапку і мовив тихо и хрипко:
— Немає Січі, люди...
— Куди ж вона поділася? Чорти вхопили?! — ще сміючись, спитав Панас.
— Зруйновано... Імператриця прислала військо...
— А запорожці?! Всі полягли?
— Ні. Розбрелися з миром...
Сиділи мовчки. Сів Ярмолай, не глянувши на щедрий обрус. Притих Панас. Григорій весь онімів, і тільки думка сумною чайкою кружляла в небі над запорозьким Великим Лугом і квилила скорботно й жалібно. Він розумів, був певен, що це кінець, що більше не буде Січі, як і Гетьманщини та Слобідських полків. Віднині скривджений не знайде в світі правди, кріпак не кине панові слова про грізну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами своїх дідів і прадідів. Забрали душу, вийняли! І колії, і Пугачев, і петербурзька вольниця, і запорожці — всіх доконала, гадина! О господи, невже не бачить недремне, вічне око, як, при криваючись твоїм ім'ям, новітні іроди творять діла мерзенні і цідять кров із народу, немовби з куфи ниво? Все прогнило, скрізь трупище. Іуди вже й не цілують зрадно а просто тичуть пальцем — і розпинають мучеників, ісусіп правди и волі!..
Коли стемніло, гості пішли в село. Михайло також — служба, він мав уранці їхати. Сковорода лишився сам на пасіці. Впав на коліна і Цілу ніч молився за рідний край, за свій одурений, ногами попраний і на голгофу виведений святий народ. І плакав. І знов молився. І ніч над ним стояла така сумна, така печально слізна...
Від того дня не знав Григорій спокою. Де б не ходив, що б не робив, йому вчувався якийсь тривожний гомін, холодний брязкіт зброї. І замість того, аби вслухатися в своє єство й писати книгу, він слухав ліс, ловив найменший шерех і весь стискався, зменшувався, нестямно прагнучи ввійти у землю, щезнути або стати порослим мохом каменем. Найбільш боявся зайти на пасіку, до куреня. Це ж бо його пристанище, його фортеця, яку обкласти можна і, Зруйнувавши, стерти з лиця землі!