— От-от! Мені не хтілося б це відправляти вдруге... — багатозначно додав епіскоп.
— Мені тим паче, — розвів руками Сковорода. Преосвященний оглянув пильно свою принишклу братію і
запропонував:
— Спали цю книжицю, учи звичайно і будеш... у царстві божому.
— Ви закликаєте мене порушити дев'яту заповідь?
— Ти вже її порушив, — підняв епіскоп зшиток. — Тут стільки лжі!...
— Біда тому, для кого правда — лжа, — відбив удар Григорій.
Лице епіскопа від гніву стало білим. Схиливши голову, він довго часто дихав.
— Ти хочеш мене учити правді? — нарешті мовив жорстко. — Хто ти такий — пророк, апостол чи патріарх?!
— Людина.
— Що ж це за чин?
— Найвищий!
— І ти у" цьому чині... — відкинувся на спинку крісла Крайський. — То як накажете вас величати: превосходительством, сіятельством чи, мо', величністю?
— Для нас, людей, ще не придумано, як величати, — спокійно мовив Сковорода. Він знав напевне, що цей химерний диспут не похитне ні в чому Крайського, і сперечався лише заради Іова та інших членів суду. Не сподівався, щоб хтось із них прийшов йому на поміч, але хотілося, щоб у душі хоча б одного лишився сумнів у правоті епіскопа і справедливості нині содіяного.
— Ви бачили такого божевільного! — промовив скрушно Крайський, звертаючись до консисторських.
Ті, мов не чули, сиділи, втупившись очима в стіл. Лише смиренний Іов заметушився в кріслі та ще якийсь худий і лисий попик всміхнувся трепетно, вловивши грізний погляд
преосвященного.
— Лайка — то не найкращий доказ... — почав був Григорій.
— Замовкни! — крикнув Крайський. — Ми не студенти й не потребуємо твоїх повчань!
— Мовчу, — зітхнув Григорій. — Неправії завжди бояться слова.
Єпіскоп стис кулаки, які лежали двома важкими молотами на оксамитовім червонім обрусі.
— По-моєму, все зрозуміло, — сказав він, ледве стримуючись. — Чого не лікують ліки, те виліковує залізо...
— Інквізиторам найбільше до вподоби закінчення цього рецепту, —додав Григорій. —Чого не лікує залізо, те виліковує вогонь.
— Ми не католики й не інквізитори, — промовив Крайський з притиском. — Ми милосердні й довготерпеливі... Але коли в здоровім тілі щось загнилося, його найліпше викинути! Чи так я мовлю, святі отці?
Ті закивали знехотя. Один смиренний Іов втягнув у плечі голову й заплющив очі, мов таким чином хотів уникнути сказати власне слово.
— Чи так я мовлю, Іове? — шулікою упав на нього Крайський.
— Я що... Я згоден... Я боронь боже!..
— Ну от і все, — сказав епіскоп стомлено і кинув зшиток авторові. — Віднині ти, Григорій Савич Сковорода, не є в числі учителів Колегіуму!
— Не ви мене настановляли, не вам мене й вигонити, — промовив глухо Сковорода. — Пан губернатор...
— То не твоя турбота, — всміхнувся зверхньо Крайський і встав із-за столу. — З ним я домовлюся...
Григорій теж підвівся. Узяв свій зшиток, поклав його в кишеню. Востаннє глянувши на враз побляклих суддів, він Зрозумів зненацька, відчув єством, що це вже все, що більше йому не бути в класі, не гріти серця на теплоті цікавих, палких очей студентів і не радіти, стежачи, як дітлахи стають мужами, а селюки — філософами. Щось обламалося в його душі, як обважніла плодами гілка яблуні. Проте, на диво, він не страждав і не оплакував того, загиблого, а був захоплений новим зеленим пагоном, який проріс на зламі і забуяв, неначе трави після дощу. Суворі судді люблять стежити за муками своїх засуджених. Вони зі злості луснули б, якби заглянули в думки Григорія вже за хвилинудругу по ритуалі знищення його як учителя й викладача Колегіуму!
О vita nova, нове життя... Та, власне, він і до цього жив більше в мандрах, аніж у Харкові. Тепер же стане все на свої місця і запанує спокій у його душі. Хоча і пізно, в сорок чотири роки, він остаточно збагнув себе самого й віднині житиме життям, спорідненим своїй натурі, й не піддаватиметься химерній мрії служити народу звично, як усі освічені, але статечні, смирні люди. То не його дорога. Він — мандрівник, поборник істини, апостол правди й волі! Тут і шукай, тут щастя.
Навчати можна всюди — було б чого навчати. Григорій це розумів давно й тому без жалю й туги залишив Харків та монастирський підварок. По берегах в'юнкої Лопані цвів верболіз, до сонця пнулося всіляке зело, мостило гнізда птаство. Сковороді чомусь не хтілося так нагло кидати усю цю розкіш, і він, не довго думавши (сам собі пан!), пішов по річці вгору. Ще з тогорічних мандрів мав на прикметі одне чудове місце — над Лопанню посеред лісу пасіка. Жива криниця в березі, столітні липи, клени та ясени... Куточок просто райський. Та й пан Земборський, господар тієї пасіки, не раз просив зайти, пожити в нього. Він, хоч багатий, можний, але не зовсім випанів і не цурається гіркої правди та закріпачених братів по роду-племені. Що ж, нині е нагода зайти й пожити трохи... Забрали кафедру, та залишилися перо й папір! Бач, із яким острахом, немов змію отруйну, тримав епіскоп його злощасні тези. Бояться слова деспоти. Заковують його в залізо, щоб не волало пробі, чи осипають золотом, аби сіяло весело й сліпило людям очі... Ні пут, ні золота! Він заховається у темній пущі і, мов Сократ, писатиме книжки-діалоги, в яких учитиме, як пізнавати світ, себе та істину.
Пішов шпаркіше: кортіло швидше взятися за первородний свій філософський твір, що аж за чверть століття ним наречений буде "Наркісс".
За рік ніщо тут не змінилося, немов над цим шматоч ком світу не владний час. І навіть пасічник, — ще молодий, але похмурий вусатий дядько, — так само стрів скупою усмішкою і, показавши, де зберігається вода та їжа, кудись подався поспіхом, так ніби ждав його приходу.
Перекусивши, Григорій вийняв із торби книжки, напір та каламар з чорнилом і, поки сонце світить, сів до роботи.
З чого ж почати? Хто буде діяти у цьому творі-диспуті? Порфирій, Іов... Ні, їм не місце в книзі, яка, можливо, пройде крізь час і розбрат, неначе ця діброва і ця земля. Кордет, Михайло? Не варто, мабуть, виносити їхні думки та судження перед неситі очі душителів людського духа... Кого ж узяти? Еврика! Лукаш, Лука. Так ніби кличуть неговіркого, відлюдькуватого тут владарюючого пасічника. Ну що ж, Луко, порозмовляємо про пізнання себе самого і доведемо, що головне в людині не плоть, а мисль!