Йдучи під кручею, Григорій чув канелію, оркестр, окремих братчиків, що легко брали найвищі ноти в найважчих партіях партесних співів. І чув свій голос, юначий, дужий, гарний.
Здавалося, ось тільки ввійде в тісні подільські вулички, одразу скине років п'ятнадцять-двадцять і стане знову Грицьком-студентом, що не читав — ковтав книжки, співав у хорі і грав в оркестрі на всьому, що потрапляло в руки... Куди й поділася дорожня звична втома, хода стала легка та пружна.
— Ох ви ж і йдете!.. — стогнав Михайло ззаду. Він притомився добре. — Мов летите.
— Лечу, лечу, Михаиле, — озвався весело Сковорода. — В минуле, в молодість! — І заспівав стару вертепну пісню:
Та немає лучче,
Та немає краще,
Як у нас да на Україні!..
На майдані біля казкового "Феліціала" ще здалеку Сковорода побачив академічний хор. Оточена святково вбраним людом, капелія стояла в квітах, у маківках, як на городі, і готувалася почати свято своїм прекрасним співом.
Григорій притримав хлопця і попросив, аби мовчав. Як вітерець, майданом перебігав легенький гомін... І раптом стихло. Худий високий регент став на підвищення й підніс, мов крила, руки. Мить — і знялася пісня! Сковорода йе чув такої. Вона ширяла над занімілим натовпом, стискала душу смутком, здіймала груди радістю. Про що в ній мовилося, Григорій не міг уловити. Він не вслухався навіть, а насолоджувався, пив, як вино, як воду в гарячу літню днину, й не помічав, що плаче. Господи, лише заради оцих хвилин, цієї пісні він ладен був прийти сюди із Харкова!
Коли затихла пісня, Сковорода спинив студента, який з байдужим видом проходив мимо до Академії, і запитав:
— Скажи, козаче, хто написав це чудо?
— Наш Березовський, — промовив гордо той. — Он він стоїть у капелії, біля колон, праворуч.
То був русявий стрункий юнак з обличчям ангела, який засмаг, полями ходячи пліч-о-пліч із тими, хто вирощує хліб насущний. Сковорода наблизився і зміг розгледіти його великі, напевне, сірі чи світло-сині очі, що, як магніт, притягували, скоряли й змушували забути все на світі, навіть самого себе.
Тим часом хор почав жниварську пісню, яку виконували і десять років тому.
— Я хочу їсти, — шепнув Михайло.
— Зараз...
Вони тихенько вийшли з юрби міщан, козацтва й похмурих підданців, які приїхали на храм до вільних родичів, і попрямували у монастир. Оглянувши з усіх боків нову дзвіницю, присіли у холодку на лаві й дістали з торби цибулю, хліб та сало.
Григорієві не хтілось їсти, і він, лишивши хлопця снідати, побрів до бурси. Хоча убога ця оселя була колись не раз у гніві проклята, а все ж тягло до неї, бо тут минули його найкращі роки, його холодна й голодна молодість, літа надій і прагнень. Навкруг безлюдно й тихо — всі на майдані, в місті, де розгорялося свято, яке за звичаєм бушує тут три дні й три ночі...
Чолом тобі, старенька! Десь, кажуть (він чув про це у Харкові), на іншім дворищі уже звели для бурси з нового дерева високий білий зруб... 1 сумно й радісно. Хай розкошують хлопці, нехай не капає на їхні мудрі голови брудна вода зі стелі, не продувають протяги палкі юначі груди, такі беззахисні перед сухотами й всіляким іншим злом!
Пішов поволі далі. Постоявши біля могили Сагайдачного, узяв ліворуч, до Академії. Чув голоси, розмови, кроки... Ішов не сам, а в товаристві тих, що порозкидані по всій імперії як божі й царські слуги. Сміх, жарти, вислови із тільки що прочитаних книжок та лекцій...
— Григорій Савич? — почулось нагло. Сковорода розплющив очі й побачив поруч послушника в старій, подертій рясі.
— Так. Чим служити можу?
— Вас кличе ректор.
— Отець Самійло?
— Прошу, — сказав, кивнувши, той.
— Я тут не сам, — згадав Григорій про друга. — Зі мною
хлопець із Харкова, студент Колегіуму. Біля дзвіниці снідає...
— Я розшукаю і приведу.
— А може, ви йому покажете наш монастир?
— Будь ласка. Прошу!
Послушник привів Григорія до келій ректора, впустив у сіни, а сам подався шукати хлопця з Харкова.
Сковорода постояв трохи, звикаючи до напівтемряви, і відчинив знайомі двері.
— Дозвольте...
— Заходь, заходь, Григорію! — пішов Миславський йому назустріч. Обняв, притис до себе, поцілував. — А я дивлюся: він чи не він?
— Змінився й ти, Самійле, — сказав Григорій. — Змарнів, заріс, як схимник...
— І не питай, — зітхнув Миславський скрушно. — Гадаєш, легко носити хрест начальницький... А як же ти?
Він посадив Григорія в старе, потерте крісло, яке придбав ще Прокопович, сам сів навпроти й приготувався слухати.
— Ходжу-броджу, — сказав Григорій. — Тепер учителюю в Харкові. Л то був трохи у Переяславі, у Ковраї навчав дитину панську, Москву відвідав із Каліграфом, ніч переспав у Троїце-Сергієвій, де владарює нині наш Ляшевсцький.
— Побачив світу... — промовив ректор журно. Чи співчував, чи заздрив — не втямиш. — А чом це в тебе такий плебейський вигляд? — спитав несміливо. — Погано платять?
— Hi. Так мені зручніше. В камзолах я, мов у ярмі корова. Платня добряча.
— Ну й слава богу... А в нас біда. Торік зняли грошову царську поміч, і ми живемо, як жебраки, на те, що випросимо в митрополита, в Лаври та в благодійників. Імператриця тисне, щоб із нас зробити опудало собі на втіху й на глум усій Європі.
— У нас чутки ходили, що з Академії зробити хочуть університет, — сказав Григорій.
— Коли 6 хотіли, не відхилили б того проекту, який подав імператриці гетьман, — сказав Миславський. — Лиш рік минув, а вже немає й самого гетьмана. Граф Розумовський е, а пана гетьмана... — розвів руками. — Рум'янцев швидко вкоськає! Цей жартувати не любить... Ще козаки не раз заплачуть, мазкою вмившися!
Він стих, схилив на груди голову, мов задрімав. Григорієві було шкода Миславського, шкода гетьманства і козаків, але його не приголомшила ця новина, бо він давно знав ціну царям та їхнім прихвосням, що стелять м'яко, а спати ой як твердо. Ніхто ніколи не подарує волі!
— Тепер сиджу й пишу новий статут для Академії, — підвів Миславський голову. — Вигадую, як повернути так, аби були і кози ситі і сіно ціле... Господи, як я стомився за ці три роки ректорства! Тут треба крамаря, а не філософа — на таляр гендля іі лише на гріш науки. І всі погрожують, терзають, смикають, неначе ми ляльки вертепні.