Думки, думки... Рік продзвенів — мов пісня! Як хвилювався, коли ішов до класу, і як радів, побачивши в очах у хлопців німе захоплення його словами, його простим і дружнім ставленням до всіх без винятку... А вечори над книгами! Палає рівно свічка, в кутках м'які, ласкаві сутінки... За стіл сідають високочолі елліни, величні, горді римляни, французи, німці — всі мудреці, філософи й ведуть розмови-бесіди. І скільки мудрості він почерпнув із тих вечірніх бесід, як збагатив свій розум, душу!.. Або на річці в травні, коли співці-студенти, лишивши гімни й псалми, як заведуть:
Гей, та то ж не грім в степу гуркотає,
А то Сірко, кошовий отаман,
До громади своєї з Січі гукає...
Шкода до сліз і книг, і учнів, і тих годин, які вдвох із Кордетом принесли в жертву роздумам, шуканню істини і петри-каменю, який би став тією твердю, що не дала б Загинути народу й краю рідному...
Може, і справді він показав би людям, яким повинен бути служитель культу, віруючий, коли 6 прийняв чернецтво, а з ним Колегіум або єпархію... Подав би приклад добропорядності, смирення, мужності у боротьбі за ближнього...
Ні, ні! Це страх, це відступ, самообман, мета якого виправдати бажання здатися на волю сильного, щоб зберегти мізерний клаптик затишку!..
А що, як замість тебе той сан обійме людина підла, покруч із душею звіра? Чи не впадуть на тебе його гріхи, його діла мерзенні? Міг заступити йому дорогу й не заступив...
Він не один, їх легіон! Ти серед них загубишся, неначе крапля в морі, й небавом станеш таким же самим або загинеш мучеником. Це ж лицеміри, які живуть брехнею. Велику віру гноблених перетворили на щит своєї жадібності і марнославства, на бич народу й волі...
Спинився на білій кручі. Туман розтанув, і світ засяяв усмішкою. Внизу ріка несла у степ блакитно-білі води, буяли луки, пагорби — усе зігріте сонцем, помите теплим дощиком, який трудився учора весь вечірГригорієві нараз здалося, що поруч із ним, а мо', й у ньому шумить той дужий явір, який стоїть над річкою біля криниці, де позавчора він гамував дорожню спрагу. Подув Зі сходу вітер, рвонув сорочку з тіла... И спливла мелодія, що народилася біля струмка під вербами.
Буйны вітри повівают, Руки явору ламают!..
Згадавши, як потерпав отець Гервасій вчора, сміявся довго, смачно.
Ліг на траві на кручі, вдивлявся у чисте весняне небо, вдихав п'янке повітря і насолоджувався теплом, красою, спокоєм. Десь недалеко грав на рожку пастух. Кричали гуси. Іржали внизу на лузі коні...
Поміняти все це на монастирську келію? Продати сине небо за стелю палацу? Віддати чисту совість, а натомість узяти гріхи всього попівства, брехню, облуду? Дзуськи! Хоч би й сказився преосвященний та іже з ним!..
Нехай у тіх мозок рвется,
Кто высоко вгору дмется...
Сів, обхопив коліна і слухав, слухав, як у голові, у серці народжуються слова нової пісні про жовтобоку пташку, що не ганяється за суєтою й славою, а прагне жити тихо, не кривдячи нікого в світі й не даючи себе в обиду. Щастя не має місця, країни, сану, дому — воно в душі, у нас самих, завжди і всюди з нами!
Повернувшись у двір епіскопа, Сковорода зібрав свої пожитки й пішов сказати отцю Гервасію, що остаточно вирішив.
Архімандрит не зміг його прийняти. Чи не схотів. Лише опівдні, коли Гервасій вийшов до прохачів, які на нього ждали в передпокої, Григорій схилив смиренно голову і мовив твердо:
— Отче, благословіть на путь.
Дивлячись кудись убік, Гервасій мовчки перехрестив ослушника і повернувся до нього спиною.
Григорій вийшов із архімандритських келій, одяг бриля. Куди ж тепер? У Переяслав знову? А може, в Харків? Кордет влаштує до когось учителем... Ні, ні... По горло ситий світом — блудницею без сорома і совісті!.. Хіба у Старицю? Отець Петро запрошував... Це недалеко, та й гарно там — ліси, левади, води. І тиша, спокій... Поставити собі курінь, біля струмка, в діброві, й, немов Горацій, служити музам, мислити і милуватися красою вічною природи... Та це ж чудово!
Закинувши на плечі торбу, Григорій рушив з міста. Йшов шпарко, весело. Хоч на душі було тривожно. Нове життя! Наука! Воля!
Й відлюддя...
Самотній має бути царем чи звіром, як висловився один ІЗ мудрих римлян...
Хто ж ти, Григорію Сковорода?
СІТЬ ШОСТА
Самотина — благословенний час філософії. У суєті думки — як ті метелики: народжуються, бринять барвистими легкими крильцями й зникають, гинуть. Людина ж мусить мислити і пізнавати світ. Бо чим же вона тоді різнитиметься від звіра, птаха, ба навіть дерева? Cogito, ergo sum. Смерть настає тоді, як перестанеш мислити і перетворишся на безсловесну, німу істоту, з якої кожен може зідрати шкуру собі на чоботи.
Самотина... Але для щастя її також не досить. Людину ваблять люди. Громада, як той магніт, притягує, дає роботу рукам і мозку, ділиться своїм суспільним досвідом, вбирає твій. Ми, наче бджоли, збираємо нектар думок по всіх-усюдах і зносимо у спільний вулик людського розуму...
П'ятнадцять місяців прожив Григорій у тихій, милій Стариці. А на шістнадцятий, як дітвора пішла до школи, а птаство рушило в далекий ірій, узяв на плечі торбу й подався в Харків.
Спудеї зустріли радісно. З Юрмилися довкола нього, засмаглі, жваві, приязні. Запитання сипалися, мов із мішка, і найчастіше — чи буде знову він жити з ними й навчати поетики. Григорій відповідав, сміявся і відчував, як на душі у нього поволі тане крига. Побачивши в юрбі чимало нових, йому не знаних лиць, спитав, згадавши просьбу отця Петра:
— А чи нема між вами, хлопці, Ковалинського, Михайла Ивановича?
— Є! Є! — гукнули дружно і, розступившись, виштовхнули вперед чорнявого стрункого хлопця років п'ятнадцяти. Він засоромився; на худорлявих його щоках заграв легкий рум'янець і затремтіли загнуті довгі вії. Високий лоб, густі широкі брови... І раптом погляд — глибокий, гострий! Григорієві на мить здалося, що перед ним стояло дзеркало і він у ньому побачив власні очі. Зчудований і навіть трохи зляканий, окинув зором юрбу спудеїв, які сміялися, про щось йому розказували, і запитав чужим, далеким голосом:
— Ти Ковалинський?
— Так...
— Отця Петра небіж?
— Еге...
Мов у тумані, Григорій бачив хлопця і ледве чув його скупі, короткі відповіді. Коли б сказав, що він також Григорій Сковорода, не здивувався б, не заперечив. Господи, невже ти зглянувся на козака-нетягу й послав йому замісто сина — друга, чудову юну душу, якій віддати можна свою любов, свою набуту за сорок років мудрість?! Про це молився він у відлюдді в Стариці, коли находила на нього чорна туча. І бог почув! Думки летіли, мов козаки на конях. Він то всміхався, то супив брови, очей не зводячи з того місця, де тільки що стояв Михайло, а нині вже не було нікого.