— Послухай, — спинив його Козицький. — Чому б тобі та не поїхати до Петербурга? Там зараз голод на вчителів, на учнів і взагалі на всякий учений люд. Нарешті двір зрозумів, що опиратись треба на мудрі голови, а не на дибу й каторгу.
— Ой хлопці, хлопці, — зітхнув Григорій. — Ще не було таких володарів, які б дружили з мудрістю! Мінерва горда, а споконвіку цесарі шанують тих, хто вміє гарно повзати й лизати царські ноги.
Озирнувшись, чи хто не слухає, Козицький мовив гаряче:
— Ні, ні. На щастя, зараз не ті часи й не ті володарі! Один розумний і доброчесний радник десь при особі цесаря може принести народу більше користі, ніж полк борців за волю.
— Сковородо, не можна ставити усіх царів на одну дошку з Іродом, — устряв Мотоніс.
— А, не багато варті не тільки такі царі, як Ірод, а навіть добрі.
Козицький знітився. Мотоніс витер піт і запропонував:
— Ходімо в шинок, братчики, та віддамо належну ціану Бахусу за цю неждану зустріч!
Вони пішли, обнявшись, і москвичі, здивовані таким чудним видовиськом, спинялися і проводжали поглядами. Ну де ж це чувано, аби пани й холопи отак ходили містом!
Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або питейний дом.
Їм подали горілки у кумгані та пирогів із капустою на дерев'яній тарілі.
Мотоніс крякнув, налив чарки й проголосив:
— За альма-матер!
Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пиріг так обережно й ніжно, немов метелика, і став закушувати.
— Ну як там Київ, як Академія? — спитав небавом. Григорій лише махнув рукою.
— А як друкарня лаврська? Знову друкують книги?
— Куди там. Мертве діло...
— Так обіцяли ж дозвіл!
— Казав пан кожух дам, та слово ного тепле. Козицький насупився.
— Пора по другій, хлопці, — узяв кумгак Мотоніс. — Когось стрічав із наших?
— Як не стрічати! Кинь у собаку палицю, а влучиш у братчика, — всміхнувся Сковорода.
— А де Микита Гайстер? Такий худий та довгий...
— Микита сотником у Переяславі...
— Та що ти кажеш!
— Яв нього зимував. І зараз теж від нього. Принесли смажену рибу, яка пахтіла на весь шинок цибулячим та часниковим духом.
Мотоніс втягнув повітря носом і розплився у ласій усмішці.
— Оце заку-усія!..
— Скажи, Григорію, — узяв Козицький чарку, — що на Вкраїні діється. Як там козацтво, воля?
— Конає воля, хлопці. Пани людьми торгують, стягують маєтки, статки і за дворянський титул віддати готові не те що край та волю, а навіть рідну матір.
— Така пора, Григорію, — сказав Козицький. — Як не свої, так зайди...
— Своє ярмо не легше.
— Горілка в горло проситься! — гукнув Мотоніс. — За нашу зустріч, щоб не була остання!
— Що ж ти робити думаєш? — спитав Козицький, коли вже випили і закусили рибою.
— Не знаю. Мо', прихилюся десь до колегіуму... — знизав плечима Сковорода.
— Григорію, їдь у столицю! — сказав Козицький палко. — Потрібно вчити тих, хто стоїть при владі або стоятиме за рік чи два, високих помислів, чеснот, гуманності й смаку до вольностей, до рівноправності усіх суспільних станів. Ми всі повинні вчити! І не цуратися, не уникати служби, чинів, посад, бо як не ми, то інші візьмуть усе те в руки й повернуть силу й владу проти добра та істини, яким служити нам наказали бог і совість!
— Учити треба. Але кого?.. — не погодився на те Григорій. — Ну а чини, посади та доброчесні наміри — це фарисейство, бажання виправдати свою жадобу слави, достатку, затишку, бо хто дав праву руку, подасть і ліву. Не можна служити двом богам, не осквернивши одного з них.
— Ти неправий, Григорію. Якщо нас кличуть, просять — треба іти назустріч.
— Людина мусить мислити...
— Пора по третій! — сказав Мотоніс твердо й кивнув у бік кабачника, що прислухався до їхньої палкої бесіди. — А ми сьогодні зустріли тут Ляшевецького, — сказав невдовзі.
— Кирила?
— Еге, Кирила. Такий величний, мудрий. Не жарт — намісник Троїце-Сергіевої лаври!
— Ми з ним про тебе згадували, — додав Козицький. — Він пам'ятає... А може 6, ти пішов до нього в школу?
— Еврика! — гукнув Мотоніс. —Кирило прийме з радістю.
— Він ще в Москві, напевне, — сказав Козицький. — Ходімо швидше в палац епіскопа!
Як не спішили хлопці, Ляшевецького вже не застали. Він нещодавно виїхав. Але, на щастя, валка намісника чомусь затрималася, й Сковорода, як друг отця Кирила, був урочисто взятий на найзручніший віз.
Прощалися, немов навіки. Не обіцяли листів, побачень, Зустрічей. Були свідомі того, що їхні дороги, перехрестившись отак негадане, знов розійдуться на цілі роки, а може, й на все життя. Не подавали виду, але було їм боляче йти манівцями, мудрствувати, як гендлярі з Подолу, тоді як їхні прадіди виймали шаблі з піхов і брали щастя з бою. Сини блукають світом, шукають честі й прокорму, а мати сходить потом і нікому подати їй напитися й сказати добре слово.
Поцілувалися, утерли нишком сльози.
Тим часом валка рушила.
Отець Кирило не дуже зрадів пришельцеві. Встав із-за столу, де щось писав, благословив, тицьнув похмуро руку для поцілунку. Коли ж побачив, що той не квапиться припасти до чудодійних його перстів, сердито скинув брови і запитав:
— С чем бог послал?
Він був високий, грізний, густе руде волосся облямовувало, неначе німб, його різке обличчя.
— Я з України, отче, Сковорода, —сказав Григорій. Намісник глянув гостро й, почервонівши, розплився в щедрій усмішці.
— Оце так чудо! А я гадав, якийсь прочанин... Вибач. Я не впізнав, ій-богу!
Він підійшов, обняв Григорія і, посадивши в крісло, вказав на стіл рукою:
— Ось компоную проповідь. Узавтра в нас великий хресний хід. Народу сила буде. З Москви навмисне їдуть мої казання слухати! Ридма ридають люди, прості і знатні — всі. Сам Сумароков плакав...
Зайшов послушник і запросив до трапези.
— Ходімо, Грицьку, та черв'ячка заморимо! — сказав намісник весело, коли послушник щез. — А пам'ятаєш наші бурсацькі трапези? О, тут не те! Коли б сюди пустити наших братчиків... — потер він ласо руки й зареготав: — Ото була 6 потіха!
Столи і справді вгиналися. На величезних тарілях лежали гори хліба, та пирогів, та м'яса, та різної риби... Капуста, груші, яблука...
Благословивши братію, намісник поспіхом пробурмотів молитву, перехрестив наїдки й поважно сів на покуті. Кивнув Григорієві на вільне місце поруч.