— Бог сотворив — людину.
— І розрізнив.
— Це фарисеї вигадали, щоб догодити панству. Вишневський крякнув, помацав вуса а 1а Петро й поправив шпагу. Діставши хустку, громоподібно висякався.
— Такі думки достойні диби або київ... — промовив холодно і осміхнувся: — Проте я добрий і поважаю людей учених...
— Цей виноград зелений, — перебив Григорій.
— До чого тут виноград? — не зрозумів Вишневський.
— Це так сказала одна лисиця, не змігши дістати гроно. Полковник знизав плечима. Топтав ботфортами жовтогарячі квіти і молодий щавель. Сковорода йшов поруч, спідлоба стежачи за співрозмовником, і слухав ліс. Он десь цівкнула синиця, застукотів об кору дятел... Жебоніла в струмку вода...
— Власне, я тебе покликав не задля диспуту, — скатай Вишневський. — Сьогодні вночі або на ранок будемо в Києві, Що ти робитимеш, які діла вершити маєш далі?
— Не відаю, — признався щиро Сковорода.
— У тебе е земля, худоба?
— Є трохи батьківщини. В Чорнухах, у полку Лубенському. Там старший брат.
— Що ж, хліборобство — діло достойне, чесне...
— І не властиве моїй натурі, — додав Григорій.
— А що ж властиве?
— Я ще не знаю...
— Їдьмо зі мною, в Санкт-Петербург. Там до зарізу нині потрібні учені люди, що знають мови й пройшли науки. Не пожалкуєш. Заслужиш чину, маєтків, грошей!
— Omnia mea mecum porto.
— Що ти сказав?
— Що ні до чого мені ті статки.
— Свят, свят. Кому ж завадять багатство, почесті!
— Кому властиво жити в убогості, але багатим бути душевним миром.
— Там Академія, славетні вчені, великі люди! — гарячкував Вишневський. — А тут же що? Тупоголові смерди, попи й старшини, які матнею чваняться, а борщ їдять із одної миски з хлопами!
— Кожен, пане Вишневський, має пізнати свій народ і в народі пізнати себе, — відповів на те спокійно Сковорода.
— То ти не хочеш?! — не міг повірити. Сковорода всміхнувся й розвів руками.
— Уперше бачу такого йолопа, який міняв би жезл полководця на пастуший батіг! — гримів на всю галявину полковник.
— Як на мене, то краще дома бути пастухом, ніж полководцем десь...
Вишневський крякнув. Розбив носком ботфорта піраміду рудих мурах.
— Ваше превосходительство, обідати подано, — підбіг і виструнчився гайдук.
— Іду! — сердито кинув пан і повернувся знов до Григорія. — А ти подумай. Не випускай фортуни з рук!
— Я це вже чув із уст самої імператриці, — промовив твердо Сковорода. — І ось, нічого... Живу, не каюся.
Вишневський махнув рукою и закрокував до килима, на якому вже ждав обід.
Григорій скинув каптан, прослав у затінку й ліг горілиць. Крізь негусте ще, жовто-зелеие листячко сліпило сонце. Дзвенів комар чи, може, якесь незнане інше створіння боже, що причаїлося, — мале, невидиме, але живе, — десь у гущавині, у краплі світу, хтозпа для чого, в ім'я чого... Правда, все на світі має сенс і логіку... Але пізнати натуру важкоЯк і себе... Проте можливо! Усе підвладне людському розуму...
Засміявся, згадавши свій диспут із німцем, який доводив, що світ непізнаваний. Суть метафізики...
— Григорію, ходи вже їсти! — долинуло здалеку, немовби З якогось іншого життя і світу.
Гукав Ничипір. ось він закрив собою сонце, розплився в усмішці.
— Ти ж бо не янгол, Грицьку, за святим духом не проживеш...
Як пообідали і валка рушила, обсіли душу вагання, сум ніви. Хто там, у Києві, його чекає пині? Товариші-спудеї розлізлись досі по Україні або й по всій державі, від Запорожжя до моря Білого... Наставники не полюбляли його за різкість суджень і неповагу до букви, догми, перед якими вони схиляли голови... В Санкт-Петербурзі ж... Там Ломоносов. За кілька років туди приїдуть із Лейпціга колишні друзі Грицько Козицький і Миколай Мотоніс — куди ж їм ще податися...
— Вйо, вйо, соколики! — підганяє своїх мишастих старий Ничипір. Літами він не старий, а з виду вже майже дід. По бурій шиї в нього стікає піт. Брудну сорочку ворушить вітер, що підганяв валку і котить куряву кудись до Києва, де на далекім обрії чорніє хмара. Химерний вітер — дме не від хмари, а проти неї...
Поволі думки вертаються до Петербурга й Києва. Спокуса завжди зваблива... Хороми швидше впадають в очі, аніж убога хата... Та не в хоромах — у волі щастя! Козак — як вітер, куди схотів, туди й полинув степом!.. Та і кого він у тій столиці вчитиме? Синків дворянських. Кому віддасть свій многотрудний взяток, який збирав, немов бджола, на неозорім полі людської мудрості? Імператриці, панству... А гречкосії, смерди нехай покірно, як ті воли, стромляють в ярма свої чубаті голови, вже й не гадаючи, що є на світі, крім борозни, і степ, і воля, і гостра шабля, і філософія?!
Ой коню мій коню,
Золотая грива... —
заспівує Ничипір знову, бо він не може без пісні жити,
як без повітря.
Сковорода заплющив очі — і напливло дитинство...
...Так пахне грушами, пташками, хмарами. Достиглі дулімов золотаві краплі, звисають із віття. Кричать на цілий світ від радості, перепурхують із куща на кущ пухнасті пташенята. А ген високо в небі пливуть кошлаті копиці сіна...
Маленький Гриць бере сопілку в губи, і та співає, сміється, плаче. Співа про батька, що повернувся з походу в гори. Сміється з брата Степана, який учора заліз на батькового коня і гепнув з нього, гукнувши козацьке "пугу, пугу!". А плаче вона за Дідом, який цікаво й страшно розказував про напад шведів, про оборону Чорнух од ворога і смерть у полум'ї останніх мужніх захисників...
Гриць повертається у бік села і ніби бачить, як гоготить, палає церква, в якій закрилися напівживі, в бою порубані, але не скорені козаки. Бачить могилу дідову, і хрест на ній, і квіточки барвінку...
— Дивись, дивись! — гука Степан і пролітає мимо на вороному. Таки навчився! Сорочка в нього напнулася од вітру, в очах іскриться щастя.
Провівши очима брата, малий лягає долілиць і починає мріяти.
Трава густа, висока. Коли крізь неї дивишся на степ, на Многу, що де-не-де поблискує між очеретом, то уявити зовсім не важко, що ти дорослий, і на коні, і з шаблею... Або з бандурою... Неквапно їдеш полем і граєш, граєш... А запорожці слухають, а ковила хлюпочеться, неначе річка в повінь... Кінь під тобою не вороний, не сірий, а золотий, той самий кінь, що потонув десь там у річці, коли ще многа була глибока, чиста й по ній плавали козацькі чайки...