Виходив із балки важко. Переставляв налиті втомою, набряклі ноги і марив хутором, спочинком, квартою води чи пива.
В степу на пагорбі з'явився вершник. Постояв трохи, мов роздивляючись, куди б полинути, змахнув нагайкою і, розпластавши коня на вітрі, помчав униз. Наблизившись, зняв сиву шапку і привітався.
— Козаче, до Коврая далеко? — спитав Григорій. Молодик спинив коня, всміхнувся:
— Ні, недалечко. Верства чи дві — це як хто ходить!
Збив набакир шапчину і взяв коня в остроги. Щось крикнув, свиснув і полетів як вихор.
Сковорода пішов шпаркіше. Коли відома відстань, йти ніби легше і не такими довгими здаються версти.
Невдовзі 3 пагорба побачив церкву, великий панський дім ІЗ чотирма колонами і по обидва боки в'юнкої річечки — хати, стодоли. За річкою, на взгір'ї, — ліс; і вітряки над ним, у небі, неподалік могил. Махають крилами, мов полетіти хочуть, та все не можуть...
Григорій примружив очі — й настало літо. Село втопає у вишняках, у вербах. По коліна в зелених травах стоять крислаті старі дуби. В покритих цвітом липах гудуть могутнім хором бджоли. Кує зозуля. І солов'ї...
Зітхнувши, прогнав те марево. Поправив шапку, позастібав ретельно гудзики й почав спускатися до Коврая.
Томарин двір був огороджений, немов фортеця. За частоколом гарчали пси. Коли ж Григорій зайшов у двір, вони зняли шалений гавкіт, рвонулися до незнайомця.
З будинку вибігла струнка білява дівчина, схопила прут і замахнулась ним на собак:
— Кудлаю! Марсе! Замовкніть зараз же!
Сердито тупнула малою ніжкою, озутою в доладні жовті черевички, і пси затихли. Підібгавши хвости і винувато зиркаючи, вони бочком позадкували геть од воріт і полягали, поклавши голови на величезні лапи. Ну справжні сфінкси!
— Чорнява, пан Стефан дома? — спитав Григорій. Білявка хмикнула 1, хлюпнувши блакитним поглядом, заговорила. немов сипнула сухим горохом:
— Я білява. Пан удома. Що сказати? Хто ви? Звідки?
— Мар'яно, хто там собак дратує? — почувся грудний протяжний голос, і на порозі стала ще молода, та вже огрядна жінка.
— Питають пана! — озвалась дівчина і відійшла, прикривши очі густим серпанком вій.
— Біжи ладнай обідати, — звеліла жінка й взялася в боки, немов збиралася іти до танцю. Пропускаючи Мар'яну в двері, вона ступила два владні кроки і зупинилася меяіи колон. — Навіщо вам знадобився пан? — спитала з притиском, чи то кепкуючи, чи то дивуючись.
— Я з Переяслава. Мене покликав Стефан Васильович учити сина... — промовив тихо Сковорода. Він розгубився, знітився.
— Ти — вчитель? — перепитала і засміялася. — Чому ж ти вчитимеш? Як старцювати? Чи як ходити взутим, а залишати сліди від пальців?
Сковорода окинув поглядом розкішно вбрану жінку і відповів:
— Не все, що сяє, золото... Або, як кажуть у нас у Чорнухах, вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з того, коли під нею голови нема...
Пані заціпило. Не обізвавшись більше, вона крутнулася й пішла рішуче в свої покої. Коли б потому з будинку вибіг гайдук із трійчаткою, Григорій не здивувався б. Проте небавом на ґанок вийшов сам Томара. Він був стрункий, високий, з красивим грецьким носом і голубими, як льон, очима. Змірявши недбалим, зверхнім поглядом бурлаку в драних черевиках і каптані, який давно просив заміни, спитав суворо:
— Ти хто?
— Сковорода. Григорій Савич.
— Ну і часи настали! — скривився пан. — Не втямиш, де дидаска.т, де старець...
— Зате старшин далеко видно, — вколов Григорій також. — Високо пнуться. Щоб не вламалась, бува, драбина...
— А ти дотепний, — всміхнувся Стефан. — Які ж ти мови знаєш?
— Латинську, еллінську, староєврейську, німецьку, польську...
— Sehr gut, sehr gut, — підніс Томара руку й закознрився. — Meine Mutter ist eine kurlandische Adiege aus derri. Familie von Brinken.
— О, то ви вже справжній пан! — не міг спинитися Сковорода. — Не який-небудь, а голубої крові, породистий.
Томара звів чорні, аж синюваті, брови і вп'явся поглядом у вид зухвальця.
Тим часом на ганок вийшов згорблений, давно не голений козак. Мнучи облізлу шапку, спитав несміливо:
— То як же, пане Стефане? У мене ж діти, жінка... Як не зарадите, то доведеться іти з торбами...
— Приходь з неділі, Брусе, — сердито кинув напівшляхтич курляндський і, не сказавши Сковороді ні слова, зник у будинку.
— Ох горе, горе! — зітхнув козак-бідаха, натяг шапчину і почвалав із двору.
— А чи не можу я допомогти вам, дядьку? — спитав Григорій.
Лише махнув рукою.
Григорій провів очима його пониклу постать і сів на лаву, не відаючи, чи зачекати, чи йти, спіймавши, як кажуть, облизня.
На серці було до болю тоскно: ніхто ще досі не гордував так ним. Перевелось козацтво! Хіба це лицарі, борці за волю, за долю скривджених...
— Пане учителю! — покликала його Мар'яна, що, наче ласочка, нечутно вибігла з панських хоромів. — Ходіть обідати!
З малим Томарою Сковорода зустрівся десь аж за місяць, коли дерева вкрились бростю і позліталось птаство.
— Здоров, Василю, — подав Григорій руку, неначе другові.
— Це твій учитель, синку, — втрутилася мерщій паньматка. — Григорій Савич.
Панич зиркнув спідлоба і враз притих, згорнувся, мовби їжак, клубочком.
— Чи ти не хворий, Васю? — захвилювалась мати, стурбована такою наглою переміною.
Малий знизав плечима, а потім журно-журно оглянув двір, садок, і річку, і ліс, і гору. Він ледь не всеньку зиму прожив у баби і, мабуть, скучив за Ковраем, де народився й виріс. Панич уже був чималий, десь років дев'яти-десяти. В очах світився розум, а на високім лобі збиралися зморшки, мов у дорослого. Він трохи вчився й зберіг, напевне, Згадку про це навчання, як про турецьку каторгу.
— Василю, чи ти не зміг би сходити зі мною в ліс за річку? — спитав Григорій.
— Він же голодний, стомлений! — пригорнула пані до себе сина. — Хай пообідав, поспить, а вже тоді.
— Я не голодний, мамо, — ожив малий Томара. — І спав на возі...
Сковорода рішуче відтрутив паньматку й узяв за руку хлопця.
Біля воріт панич звільнився, звернув ліворуч, поза льодовнею, побіг у сад. Григорій вийшов із двору і понад валом попрямував до греблі. Був певен — хлопець наздожене. В такому віці уже не терплять примусу, до всього хочуть дійти своєю головою, без понукань та няньок. І це не примха — людська природа, закон збереження себе самого як особистості, як неповторного, знайти волю, зробити з людини німе знаряддя, не здатне думати, — найбільший злочин!