На службі Архілохос сидів із п'ятдесятьма іншими бухгалтерами у чималому, поділеному скляними перегородками залі, схожому на лабіринт; пересуватися в ньому можна було тільки зигзагами; восьмий поверх, відділ акушерських щипців, нарукавники, олівець за вухом, сірий робочий халат, обід у заводській їдальні, де він почувався нещасним, бо там не було портретів ні президента, ні єпископа, а висів тільки портрет Пті-Пейзана (номера три). Архілохос був, власне, не бухгалтер, а лише помічник бухгалтера. Або ще точніше: помічник помічника бухгалтера. Одне слово, він був чи не з останніх помічників бухгалтера, коли взагалі можна сказати "останні", адже число бухгалтерів та їхніх помічників у концерні Пті-Пейзана практично не мало кінця-краю; але, займаючи цю, чи не найменшу, посаду, Архілохос одержував куди кращу платню, ніж це можна було уявити, судячи з його мансарди. Жити в темній, оточеній клозетами, злиденній кімнатці змушував його Бібі.
З номером восьмим (братом) познайомилася й мадам Білер. Це сталось якось у неділю. Арнольф запросив Бібі Архілохоса пообідати з ним у кав'ярні "В Огюста".
Бібі прийшов з дружиною, двома коханками та сімома діточками, з них найстарші, Теофіл і Готліб, були майже дорослі. Тринадцятирічна Магда-Марія привела свого залицяльника. Бібі виявився непросипущим п'яницею, його дружину супроводжував "дядечко", як на нього всі казали,— відставний капітан, але мужчина ще нівроку. І знялася така веремія, що навіть для друзів велоспорту це було вже занадто. Теофіл хизувався тим, що сидів у в'язниці, а Готліб тим, що грабував банк, Маттіас і Себастьян, дванадцяти і дев'яти років, кололися ножами, а наймолодші хлопці, шестирічні близнюки — Жан-Крістоф і Жан-Данієль — зчепилися за пляшку абсенту.
— Що воно за люди! — вигукнула нажахана Жоржетта, коли все те бісове кодло врешті пішло.
— Вони ще діти,— заспокоював її Архілохос, сплачуючи рахунок (половину свого місячного заробітку).
— Послухайте, — обурилася мадам Білер, — ваш брат, здається, утримує цілу зграю розбишак. І ви ще даєте йому гроші? Та мало не все, що заробляєте?
Однак Архілохос у своїх поглядах був непохитний.
— Треба дивитися в основу, мадам Білер,— сказав він,— а основа у них хороша. Як у кожної людини. Зовнішність оманлива. Мій брат, його дружина та їхні дітки — порядні люди, тільки створені вони трохи не для такого життя.
І от знов у неділю, тільки вже о пів на десяту, Архілохос прийшов до того ресторанчика, але з іншого приводу та ще із червоною трояндою у петельці. Його вже нетерпляче чекала Жоржетта. Власне, в усьому були винні ці нескінченні дощі, і туман, і холоднеча, завжди мокрі шкарпетки, пошесть грипу, а той із часом набув форми шлункового захворювання; і Архілохос — ми ж знаємо, яка в нього кімната — через постійний гуркіт води у споруді навпроти зовсім не міг спати. Все це змусило Арнольфа змінити деякі свої погляди, правда, поволі, в міру того, як підіймалася вода у вуличних рівчаках, і врешті він зовсім поступився, коли мадам Білер знову завела мову на одну делікатну тему, що її дуже хвилювала.
— Ви повинні одружитися, мосьє Арнольф,— сказала вона.— Хіба то життя в мансарді? І не можна ж увесь час сидіти поміж тих велодрузів, це не личить людині з високими інтересами. Вам потрібна дружина, яка б за вас дбала.
— За мене дбаєте ви, мадам Білер.
— Та ні, коли ви одружитесь, усе буде інакше. Матимете таке собі тепленьке кубельце, ось побачите.
Нарешті вона домоглася від нього згоди дати оголошення в газеті "Суар". І миттю принесла папір, ручку й чорнило.
— "Бухгалтер, неодружений, сорока п'яти років, давньо-новопресвітеріанин, делікатний, шукав давньо-новопресвітеріанку... — запропонувала вона.
— Це непотрібно,— сказав Архілохос,— я вже сам наверну свою дружину до правдивої віри.
Жоржетта погодилася.
— ...шукає милу, веселу жінку його віку, вдова теж підходить".
— Вона має бути дівчиною,— наполягав Архілохос.
Але Жоржетта трималася міцно.
— Викиньте собі з голови дівчину,— вигукнула вона.— У вас зроду не було жінки, а хтось із вас двох має ж знати, як це робиться.
Тоді мосьє Арнольф насмілився зауважити, що він уявляє собі це оголошення зовсім іншим.
— А саме?
—Грек шукає грекиню!
— Боже мій!—здивувалася мадам Білер.— Хіба ви грек? — І вона втупилася в повнувату, незграбну постать пана Архілохоса, що належав швидше до нордичного типу.
— Розумієте, мадам Білер, — сором'язливо сказав він,— я знаю, що люди уявляють собі греків трохи інакшими, не такими, як я. Ще за давніх часів мій предок переселився до цієї країни, щоб згодом, у війську Карла Сміливого, загинути в битві при Нансі. Отож я не дуже схожий на справжнього грека. З цим я згоден. Але здебільшого взимку, в такий туман, у холоднечу, в такий дощ, мадам Білер, мене тягне назад, тягне на батьківщину, якої я зроду не бачив, тягне до Пелопоннесу з його червонуватими скелями і блакитним небом (якось я прочитав про це в "Матчі"), Ось чого я хочу побратися тільки з грекинею, адже тут, у цій країні, вона почувається, либонь, такою ж самотньою, як я.
— Ви справжній поет,— сказала Жоржетта і витерла очі.
Архілохос і справді одержав відповідь, уже на третій день: невеличкий напахчений конверт із аркушиком паперу, блакитним, як небо Пелопоннесу. Хлоя Салонікі писала йому про свою самотність і питала, коли вони побачаться.
За Жоржеттиною порадою Архілохос відповів листом: вони можуть зустрітись у кав'ярні "В Огюста" в неділю такого-то січня. Вони впізнають одне одного з червоної троянди.
Архілохос убрався в свій святковий темно-синій костюм, який йому справили ще для конфірмації. А пальто забув удома. Він хвилювався. Не знав, чи не податися йому назад, сховатися в своїй мансарді, і вперше йому стало прикро, коли побачив Бібі, той чекав біля кав'ярні, ледь видний крізь туман.
— Давай сюди дві синенькі5,— сказав Бібі й простяг свою братню руку.— Магді-Марії доконче треба брати уроки англійської.
Архілохос здивувався.
— У неї новий кавалер, дуже порядний,— пояснив Бібі,— тільки він говорить виключно англійською.
Архілохос із червоною трояндою в петельці віддав Бібі гроші.