Це було дев'ять місяців тому. Надворі — яскравий весняний день, вулиця осяяна сонцем, до невеличкого ресторану скоса падають снопи променів, вони ще дужче золотять жовту Огюстову майку та його кощаві ноги, перетворюючи густе волосся на них у мерехтливий серпанок.
— Мадам,— нерішуче сказав тоді Архілохос,— я прийшов до вас, бо побачив у вашій господі президентів портрет. Та ще на самому видному місці, над стойкою. Цей факт мене вельми тішить, бо я — патріот. Між іншим, я шукаю їдальню, де міг би завжди обідати. По-домашньому. І щоб мати постійне місце, найкраще десь у кутку. Я самотній, працюю бухгалтером. Живу порядно, зовсім не п'ю, не курю. І лайки від мене зроду не почуєте.
Тут же вони домовилися за ціну.
— Мадам,— знову сказав він і простяг Жоржетті єпископів портрет, сумно дивлячись на неї крізь невеличкі брудні окуляри.— Мадам, коли ваша ласка, задовольніть моє прохання: повісьте портрет цього давньо-новопресвітеріанського єпископа передостанніх християн. Найкраще — поруч із президентом. Я не можу їсти в приміщенні, де немає цього портрета, саме через те я і пішов із їдальні Армії спасіння, де я досі харчувався. Я щиро шаную єпископа. Це для мене — взірець людини, адже він непитущий і справжній християнин.
То Жоржетта й повісила єпископа передостанніх християн, тільки, правда, не поруч із президентом, а над дверима, і він висів там, мовчазний, задоволений, поважний, однак часом його зраджував Огюст, відповідаючи небагатьом цікавим відвідувачам стисло й виразно:
— Мій товариш по спорту.
Через три тижні Архілохос прийшов із новим портретом — фотокарткою Пті-Пейзана з його власноручним підписом. Пті-Пейзан був власником величезного машинобудівельного концерну. Архілохос сказав, що йому було б приємно, якби Пті-Пейзан теж висів тут. Може, замість Фаркса? Виявилося, що у своїй високій моральній будові світу Архілохос надав власникові машинобудівельного концерну третє місце.
Але Жоржетта заперечила:
— Пті-Пейзан робить кулемети.
— Ну то й що?
— Танки.
— Ну то й що?
— Атомні гармати.
— Ви забуваєте Пті-Пейзанові електробритви й акушерські щипці, мадам Білер, це виключно гуманні вироби.
— Мосьє Архілохос,— урочисто промовила Жоржетта,— я мушу вас застерегти ніколи не майте справи з Пті-Пейзаном.
— Я працюю в нього,— відповів Арнольф.
Жоржетта засміялася.
— Тоді навіщо ви п'єте тільки молоко й мінеральну воду,— сказала вона,— не їсте м'яса (Архілохос був вегетаріанець) і не спите із жінками? Зброєю Пті-Пейзан постачає армію, а коли армія озброєна, то починається війна. Так завжди буває.
Архілохос не погодився.
— Не у нас! — вигукнув він.— Не при нашому президентові!
— Аякже!
Тоді вона нічого не знає про санаторії для вагітних робітниць, впевнено заперечив Архілохос, і про будинки для старих робітників-інвалідів, які заснував Пті-Пейзан. Взагалі Пті-Пейзан високоморальна людина, справжній християнин.
Та мадам Білер стояла на своєму, і вийшло так, що, крім перших двох високих взірців пана Архілохоса (блідий, сором'язливий, трохи обрезклий, сидів він у своєму кутку серед друзів велоспорту), на одній із стін висів портрет того, хто в моральній споруді світу Архілохоса посідав останнє місце,— портрет Фаркса, діяча, що влаштував державний переворот у Сан-Сальвадорі та путч на Борнео.
Але і з четвертим номером Арнольфові не вдалося порозумітись із Жоржеттою.
— Ви можете повісити цю картину хоча б під Фарксом,— сказав він, простягаючи мадам Білер якусь дешевеньку репродукцію.
— Хто ж це намалював? — спитала Жоржетта, здивовано втупившись у трикутні чотирикутники й покручені кола.
— Пассап.
Виявилося, мосьє Арнольф надзвичайно шанує цього всесвітньовідомого художника, але Жоржетта ніяк не могла добрати, що воно зображено на картині.
— Справжнє життя,— запевняв Архілохос.
— А внизу написано: "Хаос",— вигукнула Жоржетта, показуючи на правий нижній ріжечок картини.
Архілохос похитав головою.
— Великі митці творять позасвідомо,— пояснив він,— Я певен, що ця картина відтворює справжнє життя.
Та нічого не зарадило, і Архілохоса це настільки боляче вразило, що він три дні обминав ресторан. Нарешті він знову прийшов, і мадам Білер поступово ознайомилась із способом життя мосьє Арнольфа, коли взагалі можна назвати це життям, таке воно було пунктуальне, розплановане й недолуге. До того ж в Архілохоса, в його моральній споруді світу виявилися ще взірці, від номера п'ятого до восьмого включно.
Номером п'ятим став Боб Форстер-Монро, посол Сполучених Штатів, правда, не давньо-новопресвітеріанин передостанніх християн, а лише давньопресвітеріанин передостанніх християн, прикра, але не безнадійна ріжниця, і про неї Архілохос, зовсім не нетерпимий до віросповідання, міг балакати цілісінькими годинами. (Серед інших релігій він рішуче відхиляв тільки новопресвітеріанство передостанніх християн).
Номером шостим був метр Дютур.
Номером сьомим — Еркюль Вагнер, ректор університету.
Колись метр Дютур боронив на суді убивцю-садиста, котрому згодом відтяли голову. То був помічник давньо-новопресвітеріанського проповідника (то тіло збезчестило душу проповідникового помічника, душа його була безневинна, незаплямована і врятована); а ректор університету якось відвідав студентський гуртожиток передостанніх християн і упродовж п'яти хвилин розмовляв із другим номером (єпископом).
Номером восьмим став Бібі Архілохос, рідний брат, напрочуд добра людина, як підкреслював Арнольф, але безробітний, що дивувало Жоржетту, адже завдяки Пті-Пейзанові всі люди були більш-менш влаштовані.
Архілохос мешкав у невеличкій мансарді поблизу ресторанчика "В Огюста" — таку назву мало чемпіонове господарство,— і щодня витрачав понад годину, аби дістатися до місця своєї роботи — білого, у двадцять поверхів, зведеного за проектом Ле Корбюз'є, адміністративного будинку машинобудівельного концерну Пті-Пейзана.
Мансарда була звичайнісінька: шостий поверх, смердючий коридор, тісна кімнатка, крива стеля, шпалери невизначеного кольору, стілець, стіл, ліжко, Біблія, за завіскою — святковий костюм. На стіні — портрети: перший — президента, другий — єпископа, третій — Пті-Пейзана, четвертою була репродукція картини Пассапа (чотирикутні трикутники) і так далі аж до Бібі включно (сімейна фотокартка з діточками). Вигляд з вікна: на відстані двох метрів — брудний фасад міського клозету, огидні плями, білі, жовті й зелені; рівні ряди відчинених смердючих віконець; влітку, посеред дня, на цю стіну в плямах падало сонячне світло, і завжди, весь час, чути було, як спускають воду.