Метр Дютур був вочевидь вражений, він зачудовано втупився в Архілохоса і похитав головою. Нарешті сказав, що не має права нікого інформувати, колишній власник бажає, аби цей будинок опинився в руках у грека, неодмінно грека, і він, Дютур, щасливий був знайти людину — в особі Архілохоса,—яка відповідає цій умові.
— У часи корупції та загальної аморальності,— казав він далі,— в часи, коли протиприродні злочини здаються цілком природними, коли гине будь-яка справедливість і людство прагне повернутися до жорстокого кулачного права, властивого примітивним епохам,— у ці часи будь-який юрист може позбутись останньої надії, вже не бачити сенсу в прагненні до порядку, до справедливості, якби коли-не-коли не потрапляла тому юристові до рук отака справа — свідчення чистої любові до ближнього, тоді він залюбки береться працювати, як, наприклад, оформляти передачу цього невеличкого палацу на ім'я іншої людини. Всі папери вже готові, вам, пане генеральний директор, треба їх тільки передивитись і поставити свій підпис. Податки, які править держава,— Молох чекає своєї жертви! — також сплачені.
— Щиро дякую,— озвався Архілохос.
Метр Дютур прочитав уголос папери, і член Всесвітньої церковної ради поставив під ними свій підпис.
— Тепер цей будинок належить вам,— оголосив адвокат і підвівся з місця.
Архілохос теж підвівся й урочисто мовив:
— Вельмишановний пане, дозвольте мені висловити радість з приводу того, що я познайомився з вами, з людиною, яку віддавна шаную. Колись ви боронили на суді бідолашного проповідника. Тоді ви вигукнули: "То тіло зґвалтувало дух, а душа його безневинна". Ці слова міцно закарбувалися мені в пам'яті.
— Дуже приємно,— сказав Дютур,— та я тільки виконав свій обов'язок. На жаль, тому проповідникові відтяли голову, мені й досі боляче про це згадувати, адже я наполягав на дванадцяти роках в'язниці, і все-таки я врятував його від найгіршого: його не повісили.
— Чи можу я ще на якусь хвилину вас затримати?— спитав Архілохос.
Дютур уклонився.
— Прошу вас, шановний метре, підготувати папери для мого шлюбу.
— Вони вже готові,— відповів адвокат.— Ваша славна наречена встигла мене попередити.
— О! — радісно вигукнув Арнольф.— Ви знайомі з моєю славною нареченою?
— Мав нагоду познайомитися.
— Хіба вона не чарівна?
— Надзвичайно.
— Я найщасливіша людина на світі.
— Кого ви пропонуєте у свідки?
Архілохос сказав, що про це зовсім ще не думав. Дютур запропонував узяти за свідків американського посла та ректора університету.
Арнольф, вагаючись, зволікав із відповіддю.
— Вони обидва вже погодилися,— пояснив метр Дютур.— Вам не доведеться далі нічого самому робити. Ваше одруження стало для всього міста сенсацією, всі тільки й говорять про вашу дивовижну кар'єру, любий пане Архілохос.
— Та хіба люди знають мою наречену?
Невеличкий адвокат трусонув мальовничою сивою чуприною, погладив вуса й пильно обдивився Арнольфа майже лихим поглядом.
— Я гадаю, що знають,— сказав він.
— Розумію! — нараз сяйнуло Арнольфові.— УДжільберта й Елізабет Уїменів, напевне, часто бували гості.
Метр Дютур украй здивувався.
— Ну, нехай і так,— сказав він трохи згодом.
Однак Арнольф не був у захваті від свідків.
— Звичайно, я завжди щиро шанував ректора університету.
— Отже...
— Але американський посол...
— Маєте якісь політичні міркування?
— Та ні,— відказав Архілохос, ніяковіючи,— Містер Форстер-Монро посідає врешті п'яте місце в моєму моральному світопорядку, та він давньопресвітеріанин, а їхній догмат всепрощення я не поділяю, я переконаний у вічності пекельних мук на тому світі.
Метр Дютур похитав головою.
— Я не збираюсь замірятися на вашу віру,— сказав він.— Тільки навіщо вам цим мордуватися? Вічні пекельні муки не мають нічого спільного з вашим одруженням.
Арнольф полегшено зітхнув.
— Власне, я теж такої думки.
— Тоді дозвольте попрощатися,— сказав метр Дютур, закриваючи теку.— Громадянська церемонія одруження відбудеться о другій годині в мерії.
Арнольф схотів провести метра.
Але той сказав, що піде парком; розсунувши червоні портьєри, він відчинив скляні двері на веранду.
— Це найкоротша дорога.
Крижане повітря увірвалося до кімнати.
"Він, либонь, часто тут бував",— подумав Архілохос, коли швидка хода метра Дютура завмерла в темряві. Він постояв трохи на веранді, дивлячись, як мерехтять зірки над деревами. Та, швидко замерзнувши, він повернувся до кімнати і замкнув двері.
— Мабуть, Уїмени жили дуже гостинно,— пробурмотів він.
Архілохос узявся обходити кімнати мініатюрного палацу в стилі рококо, котрий тепер був його власністю. Йому причулись якісь легкі кроки в сусідній кімнаті, але там нікого не було. Скрізь горіло світло, затишно сяяли високі білі свічки або маленькі світильники. Він минав кімнати й невеличкі вітальні з вишуканими меблями й пухнастими килимами на підлогах. Стіни були оббиті старовинними — в деяких місцях навіть ледь потертими — коштовними шпалерами: тьмяне золото лілій на сріблясто-сірому тлі; скрізь на стінах висіли чудові картини, правда, до них Архілохос не зважувався придивлятись, та однаково раз у раз червонів, бо майже на всіх картинах красувались оголені жінки, часом у товаристві чоловіків, намальованих у такому ж натуральному вигляді. Хлої він ніде не знайшов.
Спершу він блукав навмання, та згодом помітив, що перед ним стелеться дивна барвиста стежка: де-не-де на пухнастих килимах лежали повирізувані з паперу сині, червоні й золоті зірки, що начебто підказували йому, куди треба йти. Несподівано він опинився перед вузенькими крученими сходами, вони починалися від потайних, оббитих шпалерами дверей (розгубившись, він довго стояв перед стіною, де стежка з барвистих зірок нараз уривалася, поки виявив ті двері), крученими сходами він став підійматися на другий поверх, на кожній сходинці знову лежали паперові зірки чи комети, на одній навіть планета Сатурн із кільцями, далі — місяць, а ще далі — сонце. З кожним кроком, із кожною сходинкою Архілохос уповільнював ходу і втрачав мужність, ним знову заволоділа звична нерішучість. Він важко дихав і гарячково стискав букет білих троянд, що його і на мить не випускав досі з рук, навіть під час розмови з метром Дютуром.