Власник салону тупотів за ним.
— І вам не Соромно,— скиглив Наделер, та його ледве було чути. — Я на власні вуха чув, як ви сказали Пассапові, що ви — член Всесвітньої церковної ради. Ганьба! Коли ви така поважна церковна особа, то хіба не соромно позувати художникові? Та ще голяка!
— Будьте ласкаві, потримайте цю скульптуру,— довелось Архілохосові попросити через деякий час (між п'ятим і четвертим поверхом, біля помешкання, де й досі верещала жінка і горлав чоловік),— тільки одну хвилинку, в мене нога провалилася крізь дошку.
— Не можу,— видихнув Наделер,— без комісійних я не торкаюся жодного витвору мистецтва.
— Тоді потримайте квіти.
— На жаль, нічого не вийде. В мене попримерзали рукави.
Нарешті вони вийшли на вулицю. Автомашина вся пообростала бурульками й блищала, немов була з чистого срібла. Тільки радіатор не замерз, бо мотор увесь час працював. Однак усередині машини було холодно. Зіпсувалось опалення, пояснив шофер, що теж добряче змерз.
— Бульвар Сен-Пер, дванадцять,— сказав Архілохос, радіючи, що незабаром побачить свою наречену.
Таксі вже рушало, коли в шибку затарабанив власник салону.
— Дуже вас прошу, візьміть мене з собою,— невиразно почулося з крижаної брили; Арнольф опустив віконце, нахилився до крижаної постаті й ледве розчув:— Я вже не годен і кроку ступити, а тут, у старому місті, важко знайти таксі.
— Я не можу вас узяти,— заперечив Архілохос,— бо поспішаю на бульвар Сен-Пер, я і так тут затримався.
— Як християнин і член Всесвітньої церковної ради ви не можете кинути мене напризволяще,— обурився Наделер.— Я вже примерзаю до тротуару.
— Сідайте,— сказав Архілохос і відчинив дверцята.
— Тут начебто трохи тепліше,— зрадів власник салону, нарешті вмостившись біля Архілохоса.— Може, я тут відтану.
Та коли вони завернули на бульвар Сен-Пер, Наделер іще не відтанув. Проте йому теж довелося вийти з машини, бо таксист не схотів повертатися до набережної, він і сам геть замерз, і поїхав. Отож вони обидва, Архілохос і Наделер, опинилися біля ґратчастої брами з янголятами й дельфінами, з двома великими кам'яними цоколями й червоним ліхтарем, який чогось не горів. Архілохос смикнув шнурок старовинного дзвоника. Ніхто не вийшов. Бульвар був безлюдний, здалеку долинали вигуки й гамір, то ремствували Фарксові прибічники.
Архілохос стояв, тримаючи в руках квіти й дротяний скрутень. Занепокоєний тим, що настільки спізнився, він сказав Наделерові:
— Добродію, я змушений вас залишити.
Він рішуче відчинив хвіртку і пішов у глиб парку, та Наделер посунув за ним.
— Чого вам треба? — спитав Арнольф, гніваючись, що ніяк не може позбутися зледенілого власника салону.
— Мені треба викликати по телефону таксі,— пояснив той.
— У цьому будинку я майже нікого не знаю.
— Як член Всесвітньої церковної ради ви...
— Гаразд,— сказав Архілохос,— ідіть за мною, прошу.
Мороз немилосердно дужчав. Власник салону плентався за Архілохосом і видзвонював так, наче грав на металофоні. Ялини й берести стояли нерухомо, на небі виблискували велетенські зірки, червоні й жовті, і сріблом стелився Молочний Шлях. Поміж стовбурами дерев виднілися освітлені вікна, вони немов випромінювали тьмяне золото. Підійшовши ближче, обидва побачили, що то вілла, схожа на невеличкий палац, збудований у стилі рококо, трохи химерний, із стрункими колонами; цієї ясної ночі було добре видно, що будинок увесь обплетений виноградом. Гарно вигнуті сходи вели до парадного входу, та в ньому не виявилося дощечки з прізвищем господаря, тільки висів масивний дзвоник. Але дверей ніхто не відчинив.
Власник салону знову забідкався, мовляв, як він простоїть іще бодай хвилину на такій холоднечі, то замерзне до смерті.
Архілохос натис ручку. Двері виявилися незамкнені. Він піде подивитися, сказав генеральний директор. Наделер почвалав за ним.
— Чи ви здуріли? — прошипів Архілохос.
— Я не можу стояти надворі в таку холоднечу.
— Та я ж не знайомий з хазяями.
— Як християнин ви...
— Тоді зачекайте тут,— наказав Арнольф.
Вони опинились у холі. Меблі, дзеркала на стінах і квіти нагадали Архілохосові Пті-Пейзанові апартаменти. В холі було дуже тепло. Власник салону вже почав відтавати, і з нього побігли додолу тоненькі струмочки.
— Не стійте на килимі! — гримнув член Всесвітньої церковної ради. Глянувши на свого супутника, він аж злякався, бо з того вода вже текла дзюркотом.
— Будь ласка,— сказав Наделер і став біля вішалки для парасольок.— Мені б якнайшвидше зателефонувати.
— Я попрошу в господарів дозволу.
— Тільки ж не баріться.
— То потримайте хоча б скульптуру,— сказав Архілохос.
— Ні, лише за комісійні відсотки.
Арнольф поставив витвір мистецтва біля Наделера і прочинив двері до невеличкої вітальні, там стояли канапа, чайний столик із тендітними крісельцями та клавікорди. Він покахикав. Вітальня була порожня, але за двійчастими дверима почулася чиясь хода. Напевне, це містер Уїмен. Архілохос підійшов до тих дверей і постукав.
— Заходьте!
На свій подив Арнольф побачив метра Дютура.
Метр Дютур, невисокий жвавий чоловічок із чорними вусами і мальовничою сивою чуприною, стояв біля великого гарного стола в залі з високими дзеркалами у визолочених рамах. Зал яскраво освітлювала люстра з численними свічками, вона сяяла зі стелі, немов блискуча різдвяна ялинка.
— Я на вас чекав, пане Архілохос,— сказав метр Дютур, чемно вклонившись.— Сідайте, будь ласка.
Він показав рукою на крісло, а сам сів навпроти. На столі лежав якийсь офіційний папір.
Архілохос сказав, що нічого не може збагнути.
— Любий пане генеральний директор,— усміхнувся адвокат,— я радий, що саме мені доручено передати цю віллу вам у дарунок. Будинок не заставлений у банку, він у чудовому стані, якщо, правда, не зважати на західну частину даху, її доведеться ремонтувати.
Він нічого не розуміє, наполягав Архілохос, украй здивований, дарма що вже починав звикати до всіляких щасливих несподіванок.
— Будь ласка, поясніть мені...
— Не можу, колишній власник будинку не схотів себе назвати.
— Та я взагалі здогадуюся,— сказав Арнольф,— йдеться, звісно, про містера Уїмена, славетного археолога, що розкопав у Греції багато старожитностей, зокрема давній храм із коштовними статуями і золотими колонами, увесь той храм позатягало мохом.