Гранатовий браслет

Страница 13 из 15

Александр Куприн

— Ми замість справи розводимо якусь мелодекламацію, — сказав Микола Миколайович, одягаючи капелюх. — Питання дуже коротке: вам пропонують одне з двох: або ви зовсім відмовляєтесь від переслідування княгині Віри Миколаївни, або, якщо на це ви не погодитесь, ми вживемо заходів, які нам дозволять наше становище, знайомство і т. д.

Але Желтков навіть не глянув на нього, хоч і чув його слова. Він звернувся до князя Василя Львовича і запитав:

— Ви дозволите мені вийти на десять хвилин? Я від вас не приховаю, що піду розмовляти телефоном з княгинею Вірою Миколаївною. Запевняю Вас, що все, що можна буде вам передати, я передам.

— Ідіть, — сказав Шеїн.

Коли Василь Львович і Тугагновський залишились удвох, Микола Миколайович одразу накинувся на свого шурина:

— Так не можна, — галасував він, роблячи вигляд, що кидає правою рукою на землю від грудей якусь невидиму річ. — Так абсолютно не можна. Я тебе попереджав, що всю ділову частину розмови я беру на себе. А ти розкис і дозволив йому патякати про свої почуття. Я б це зробив у двох словах.

— Стривай, — сказав князь Василь Львович, — зараз все не з'ясується. Головне це те, що я бачу його обличчя. І почуваю, що ця людина не здатна обманювати і брехати з наміром. І, справді, подумай, Колю, хіба він винен в коханні? І хіба можна керувати таким почуттям, як кохання, — почуттям, яке досі ще не знайшло свого тлумача. — Подумавши, князь сказав: — мені жаль цієї людини. І мені не тільки жаль, але ось я почуваю, що я присутній при якійсь величезній трагедії душі, і я не можу тут блазнювати.

— Це декадентство, — сказав Микола Миколайович.

За десять хвилин Желтков повернувся. Очі його променились і були глибокі, ніби наповнені непролитими слізьми. А видно було, що він зовсім забув про світські умовності, про те, кому де треба сидіти, і перестав триматися джентльменом. І знову з хворою, нервовою чутливістю зрозумів це князь Шеїн.

— Я готовий, — сказав він, — і завтра ви про мене нічого не почуєте. Я нібито помер для вас. Але одна умова, — це я вам кажу, князю Василю Львовичу, — бачите, я розтратив казенні гроші, і мені як-не-як доводиться з цього міста тікати. Ви дозволите мені написати ще останній лист княгині Вірі Миколаївні?

— Ні. Якщо кінчив, то кінчив. Ніяких листів — закричав Микола Миколайович.

— Добре, пишіть, — сказав Шеїн.

— От і все, — промовив, гордовито посміхаючись, Желтков. — Ви про мене більше не почуєте і, звичайно, ніколи мене більше не побачите. Княгиня Віра Миколаївна зовсім не хотіла говорити зі мною. Коли я її запитав, чи можна мені залишитися в місті, щоб хоч зрідка її бачити, звичайно, не показуючись їй на очі, вона відповіла: "Ах, якби ви знали, як мені набридла вся ця історія. Будь ласка, припиніть її якомога швидше". І ось я припиняю всю цю історію. Здається, я зробив все, що міг?

Увечері, приїхавши на дачу, Василь Львович переповів дружині дуже точно всі подробиці побачення з Желтковим. Він начебто почував обов'язок зробити це.

Віра, хоч була стривожену але не здивувалась і не збентежилась. Вночі, коли чоловік прийшов до неї в ліжко, вона раптом сказала йому, повернувшись до стіни:

— Облиш мене, — я знаю, що ця людина вб'є себе.

XI

Княгиня Віра Миколаївна ніколи не читала газет, тому що, по-перше, вони їй бруднили руки, а по-друге, вона ніколи не могла розібратися в тій мові, якою тепер пишуть.

Але доля змусила її розгорнути саме той аркуш і натрапити на ту шпальту, де було надруковано:

"Загадкова смерть. Вчора ввечері, біля сьомої години, покінчив життя самогубством чиновник контрольної палати Г. С. Желтков. Судячи з даних слідства, смерть покійного сталася з причини розтрати казенних грошей. Так принаймні самовбивця згадує в своєму листі. З огляду на те, що показаннями свідків встановлена в цьому акті його власна воля, вирішено не відправляти труп до анатомічного театру".

Віра думала про себе:

"Чому я це передчувала? Саме цей трагічний кінець? І що це було: кохання чи божевілля?"

Весь день вона ходила по квітнику і по фруктовому саду. Неспокій, який зростав у неї з хвилини на хвилину, наче не давав їй сидіти на місці. І всі її думки були прикуті до того незнаного чоловіка, якого вона ніколи не бачила і навряд чи коли-небудь побачить, до цього смішного Пе Пе Же.

"Як знати, може, твій життєвий шлях перетяло справжнє, самовіддане, істинне кохання", — згадались їй слова Аносова.

О шостій годині прийшов поштар. Цього разу Віра Миколаївна впізнала почерк Желткова і з ніжністю, якої вона від себе не чекала, розгорнула лист.

Желтков писав так:

"Я не винен, Віро Миколаївно, що богу було бажано послати мені, як величезне щастя, кохання до Вас. Сталося так, що мене в житті ніщо не цікавить: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей — для мене все життя втілюється лише у Вас. Я тепер відчуваю, що якимсь незручним клином врізався у Ваше життя. Якщо можете, пробачте мені за це. Сьогодні я виїжджаю і ніколи не повернусь, і ніщо Вам про мене не нагадає.

Я безмежно вдячний Вам за те, що Ви існуєте. Я перевірив себе — це не хвороба, не маніякальна ідея — це кохання, яким богу було бажано за щось винагородити мене.

Хай я був смішний у Ваших очах і в очах Вашого брата, Миколи Миколайовича. Відходячи назавжди, я в захопленні говорю: "Хай святиться ім'я твоє".

Вісім років тому я побачив Вас в цирку в ложі, і тоді ж в першу секунду я сказав собі: я її люблю тому, що на світі немає нічого подібного до неї, немає нічого кращого, немає ні звіра, ні рослини, ні зірки, ні людини прекраснішої від Вас і ніжнішої. У Вас неначе втілилась вся краса землі...

Подумайте, що мені треба було робити? Втекти в інше місто?

Все одно серце було завжди біля Вас, біля Ваших ніг, кожна мить дня заповнена Вами, думкою про Вас, мріями про Вас... солодким маренням. Я дуже соромлюсь і в думці червонію за мій дурний браслет, — ну, що ж? — помилка. Уявляю, яке враження він справив на Ваших гостей.

За десять хвилин я поїду, я встигну лише наклеїти марки і вкинути лист в поштову скриньку, щоб не доручати цього нікому іншому. Ви цей лист спаліть. Я ось зараз запалив грубку і спалюю все найдорожче, що було в мене в житті: вашу хустку, яку, я зізнаюся, вкрав. Ви її забули на стільці на балу в Благородному зібранні. Вашу записку,