Сльози котилися по щоках, залишаючи брудні патьоки.
Пан Сулятицький не міг їх стримати, він здригався від ридань і, навіть піймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.
Вибралися з лісу й потрапили на край прірви. Пан Славек заплющив свої заплакані очі, щоб не бачити, як кінь обережно йде по тонюсінькій стежинці... "Єзус Марія, пронеси, Єзуо Марія, пронеси!" — повторював він.
Навіть татари — і ті примовкли, їдучи цією стежиною. Та щойно вони минули це страшне місце і виїхали на велику галявину, що примостилася під гребінчастою верхівкою гори, як татари знову зашуміли, почали сміятися й навіть співати.
Галявина була простора. Висока торішня трава діставала до колін. Хитали чорними стовбурами торішні будяки, мальви та інша рослинність, якій пан Славек не знав назв. Внизу, при землі, вже пробивалася зелень, хоч подекуди ще сіріли снігові латки.
Темніло.
Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу і в'їхали в ліс. Знову гілляки одна за одною стали стьобати пана Славека по щоках, але цей біль він ладен був терпіти, якби не триклятий кліщ, який, напевне, вирішив зовсім оселитися на чужому носі...
Стало ще темніше. Ліс погустішав, дерева побільшали. Потім пан Славек помітив, що вони їдуть біля високої скелі, що, мов кам'яний мур, прямовисне здіймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова... Загін, що був розтягся по дорозі, збився в купу. Передні зупинилися. Зафоркали коні.
"Приїхали, — зітхнув полегшено пан Сулятицький. — Хай би скоріше розв'язали". Він зараз ладен був віддати своє життя тільки за те, щоб йому дали зняти з носа осоружну тварюку і власноручно скарати її.
Татари підійшли до бранців, розв'язали їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти.
Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзімежа тягли під руки, бо він нездатний був до ходьби і просився до устемпу , але татари його не розуміли, а бородатий десь зник. Пан Адамек ішов, не згинаючи колін, а пан Євгеніуш дріботів, зігнувшись у три погибелі — він, очевидно, добре-таки забився.
Їх привели в якусь печеру, освітлену смолоскипами. Вони йшли, пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об камінь. Трохи далі печера розходилась, утворюючи велике підземне приміщення. Вгорі була дірка, внизу, під цією діркою, палахкотіло велике вогнище, навколо якого сиділи на каменях, на пеньках, на кошмах якісь люди.
Біля самого вогню смалив люльку дебелий чолов'яга з ріденькими вусиками. Він дивився на бранців спокійно і, сказати б, навіть велично. Поряд з ним сидів бородатий, глипав своїм більмом на пана Сулятицького.
Отаман почекав, поки всі повсідалися, де хто міг, і тільки після цього почав розмову. Затягшись димом з люльки, він сказав кілька слів по-татарськи.
Рудобородий вислухав і сказав поганою польською мовою:
— Нас цікавить, хто ви є, куди ви їдете і навіщо? Пан Сулятицький відповів:
— Я є уродзоний шляхтич пан Станіслав Сулятицький. Я маю важливе завдання до пана бейлер-бея в Кафі. Пан бейлер-бей зі своїми хоробрими яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали.
— Ми не підкоряємося ні бейлер-беєві, ні бьолюк-баші, — відповів рідковусий, вислухавши переклад слів пана Сулятицького.
— Ми не знаємо, хто ви такі, — втрутився в розмову пан Адамек. — Те, що ви дієте, в освічених державах іменується розбоєм.
— Пане Адамку! — задрижав від страху пан Славек, — не кажіть такого, не сердіть їх, прошу вас.
— Замовчіть, пане Сулятицький, — сказав пан Адамек. — Я не хочу од них благати нічого. Розбій є розбій.
Рідковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слів і засміявся.
— Так, ми і є розбійники. Я — Амет Киримли. Мене і моїх хлопців знає весь Ада .
— Я не знав ні тебе, ні твоїх хлопців, — сердито кинув пан Адамек. — І знати не хочу.
— Пане Адамку! — істерично гукнув пан Сулятицький і повернувся до рудобородого: — Пане товмачу, скажіть панові Амету Киримли, що пан Сулятицький багато про нього чув і дуже сильно його шанує, а якщо пан Амет Киримли захоче когось скарати, то нехай карає цього грубіяна пана Адамка. Та й хіба він пан, цей Адамек, він — бидло!
Рудобородий пильно подивився на пана Сулятицького, блиснув своїм більмом і щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо покрутив головою й звернувся до набурмосеного пана Адамка.
— Що за доручення маєте до бейлер-бея?
— Ми про це маємо сказати не тобі, а бейлер-беєві, — відрізав Адамек.
— Пане Амете! — заволав пан Сулятицький. — Я скажу, що то за доручення, тільки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити... Змилуйтеся! Я все скажу!
— Що то за доручення? — знов переклав тлумач слова свого ватажка. На цей раз мав відповідати пан Сулятицький.
— Прошу пана... Справа така. Запорожці й донці мають вирушити в похід на Туреччину. Похід почнеться ось-ось. У козаків — п'ятнадцять тисяч і в донців десять тисяч війська...
— Ну й що? — без будь-якого інтересу перепитав Амет Киримли.
— Як то: ну й що? Цей похід буде не звичайний. Його очолює не запорожець, не урус, — догідливе закинув татарське слівце пан Сулятицький, — а один самозванець, про якого докладно написано в листі, що його ми веземо панові бейлер-бею. Він хоче дуже багато.
— Ну, а що вам до того? — запитав Амет Киримли. — Ви ж поляки, хіба вам буде погано, якщо хтось там поб'є турецького султана?
— Так він же ж — хі-хі-хі, — натужно засміявся пан Сулятицький, — він же звичайний собі мужлан, самозванець... Він зовсім не граф...
— А як у вас був самозванець Дмитрій — так ви не хіхікали, — переклав відповідь Киримли рудобородий. — Мабуть, навіть сам ходив під його орудою на Москву, га?
— Ходив, — закивав головою пан Сулятицький. — Москва погана, її бити треба, хі-хі...
Амет вислухав слова тлумача, різко вдарив долонею по коліну і щось сказав сердито.
— То ти не поляк, а зрадник, — переклав рудобородий. — Як ти можеш зраджувати інтереси своєї держави? Адже козаки підвладні Польщі, отже, те, що вони роблять, мусить піти на користь Польщі. Ти гяур не тільки для мусульман, ти гяур і для християн!
Пан Славек відчув, як ноги його зігнулися в колінах, як у животі щось обірвалося — і він упав на брудну підлогу печери. Амет щось сказав, і кілька рук підвело пана Сулятицького.