Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:
— Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тоді було б більше впевненості, що вдасться наш похід... Ну, та будемо сподіватись на милість божу.
Зупинився. Запитав.
— Ви не помічали — за вами ніхто не слідкує?
— Здається, ні, — невпевнено сказав Петро.
— Якщо хтось із турецьких чи польських вивідувачів узнає, хто ви такі, буде дуже погано. Вони здатні на все...
— Це ми знаємо, — відповів Олександр. — Але хай нам допоможе господь бог.
— Дай боже! А я даю тобі, Олександре, благословення своє.
Граф Олександр опустився на коліна. Приклався губами до сильної жилавої руки митрополита. Відчув запах чебрецю й землі...
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
який сплутує та розплутує людські шляхи...
Яремко Ціпурина, Джузеппе і Йон блукали осіннім Києвом. Опадало жовте листя з кленів, сторічні дуби коло Софії сяяли темно-червоними кронами.
— Екуте, Джереміє, — казав Джузеппе на своїй суміші з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?
— А що таке бона? — перепитав Яремко і тут же здогадався: — Гарна, так?
— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе. і, моди-товно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гар-на!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку високу й красиву поставив?
Яремко ніяково здвигнув плечима. Він не знав того. Він сам уперше побачив Софію й Лавру лиш кілька днів тому, як потрапив у товариство графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже, польські солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці... Ченці не радили Олександрові та його людям виходити за лаврські мури; "Київ — хоч мати городів руських, та нині цяя мати є рабою. Поляки тут хазяями, їхня влада світська, їхня влада й духовною став... Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести. На наші ікони тичуть пальцями і регочуть: примітив, простота, ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвіщенна, ще й одбрикуєтеся. Ні, на вас, крім католицького хреста, треба й меча ще польського! Не ходіть за лаврські мури, бо там повно доглядачів і дослухачів польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, має своїх людців, які нишпорять по Києву, видивляючись тих, хто завдав стільки ганьби зацному панові. І вони, будьте певні, знайдуть спосіб "віддячити"...
Ні Олександр, ні Петро, ні Йован старалися без потреби не ходити по Києву. Надіщо даремно ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всі столиці Європи пішли листи Олександра, їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.
— ...То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?
Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми велетенськими свічами підняла під небеса своє викуване з металу полум'я.
Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Де то він зараз? Як подався в далекі німецькі краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, буцім турки його в неволю забрали. "Нічого, ось я підросту і порятую свого брата", — заприсягнувся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків. Та попався, ледь не загинув... Але ж е таки щастя на світі. Виручив граф Олександр, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морський похід, про напад на турків і про зустріч з братом. О, він обійде всю Туреччину, а брата знайде — з найтемнішої в'язниці визволить!..
— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину. Йон, що досі мовчав, озвався:
— Не треба... Хіба не бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить?
— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен лементувати... плакати перед оцією красою... А чому ж люди так її занедбали?
— Не знаю, — зітхнув Йон. — Але слава богові, що в них є Січ.
— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо не вберегти своєї мови, своєї віри, духу свого — пардон, я мовлю надто пишно — то на якого Люципера тоді потрібна ота Січ?
— Не знаю, — сказав Йон. — На це може Петро відповісти.
— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже , як кажуть французи, на своїй землі. Він каже, що був меншим етранже в Туреччині та Чорногорії...
Яремко не брав участі у цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, джеркотючи з ним по-латині. Яремко нічого не розумів, а Мусій реготав і підкидав його до стелі. Та не тільки хвацько джеркотів. Якось став жартома з п'ятьма чоловіками з охорони графа Лозовицького "рубатися" на шаблюки. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав... Як же це він од турків не вберігся?
Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвідчувало червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці, — вона жаріла, мовби розпечена в ковальському горні.
— Агей, гей! — почувся голос. Молода дівчина лозиною гнала корів, і вони ліниво брели, відмахуючись від лозини хвостами.
Яремко перевів погляд управоруч і побачив під кленом кілька чоловік, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледіти Джузеппе, але він стояв за Йоном, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нікого знайомого він там не уздрів.
— Йоне, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився.
Йон повільно повернув голову. Яремко помітив: чоловіки одвернулися.
— Йоне, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?
— Знає. І я знаю.
— Що ви там шепочетесь? — поцікавився трієстинець.
— Та ось, — озвався Йон, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку хотіли затіяти. Чого це вони тут?