Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:
— Г-г-и-и! Г-г-и-и!
Воли ліниво брели, пускаючи тоненькі цівки слини, але люди стали. Почали озиратися. Що таке?
— Г-г-и-и!
— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.
— Г-г-и-и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз Тодора, повз наляканих людей назад, у Сугаки.
— Що з ним?
Дивилися вслід Доді, як він мчав, аж перекидався, як він рвав на собі волосся і, зрідка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" — і плакав, і знову біг.
Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.
І тут із села почувся дзвін. Це дзвонар Юхрим, що залишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?
— Бам-бам-бам! — завалувало над степом, як на пожежу.
— Г-г-и-и! — долинуло віддаля Додине.
І Тодор ураз здогадався.
Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.
— Бам-бам-бам! — розривався дзвін.
Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, ні, що завгодно, тільки не це!..
— Бам!..
І замовк дзвін.
І здалося Тодорові, що він почув останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?
Тодор озирнувся і зустрівся з очима людей. Й ті очі сказали йому те, що він уже знав.
Небо було блакитне й чисте, сонце лагідне й тихе, степ навколо жовто-зеленів, на обрії синів ліс, якась пташина вгорі заливалася сміхом-цвірінькотом. Здавалося, що повітря ще дзвенить від останнього "бам" сугацької церковиці, і хотілося почути ще одне "бам". Але його не було...
І тоді заголосили, попадали на коліна жінки і, здіймаючи до неба, до сонця, до бога руки, заволали:
— Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дітей!
А назад уже біг розпатланий Дода, а за ним мчали кінні верхівці.
Це було те, чого найбільше боялися в цьому краю, — турецький наїзд.
Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступнів, а потім упав... А з долини виринали все нові й нові верхівці.
Перший отямився богомаз.
— Гей, у кого хоч яка зброя — до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль... Ото й усе...
Куди вже з такою зброєю опиратися?
— А може, — донеслося тремтяче з жіночого гурту, — а може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм непотрібні?
— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадем ми навіки...
А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — засмаглі, пихаті мармизи завойовників та розбійників. Попереду мчить одноокий турчин — мабуть, ватажок цього загону.
Скільки ж їх, тих турків? Не менше сотні... Вони летіли просто на переляканих людей, летіли з піднятими шаблями, готові рубати, нищити геть усе.
Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Прогримів постріл, але одноокий встиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову. Кінь упав, притис турка до землі, однак тому вдалося вибратися з-під коня.
Турецька лава врізалася в людський натовп. Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво...
...Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носком у бік. Він відкрив очі й побачив себе на власному подвір'ї.
Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той натовп мовчав понуро. Люди були пов'язані, а позад них стояли кінні вояки.
Одноокий турок сидів на винесеній з хати лаві і дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били об стіну повітки сугацького попа Онуфрія.
Одноокий сказав:
— Йєтер!
Турки відпустили попа. Він упав на землю. З його рота лилася кров.
Одноокий устав з лави і підійшов до попа:
— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!
Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, давлячись кров'ю:
— А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на тебе. Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..
І він плюнув.
Одноокий відскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.
Він щось наказав своїм воякам. Вони підвели попа, поставили на ноги.
— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!
Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі...
Тодора знову штовхнули під бік:
— Вставай! Вставай!
Він підвівся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той зміряв його важким поглядом.
— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки. Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом звели наругу турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках. Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Вія пам'ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам'ятає, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де ж він?
Ошалілим поглядом обвів усе навколо.
— Ти не чуєш, що я кажу? — так само спокійно, але вже наполегливіше вів одноокий.
Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.
Боже мій, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов'язані стоять — це що ж? — у Туреччину позабирають? На галери, на млини, качати воду, на мідні й залізні копальні... А дівчат — у гареми, а хлопців — кого в яничари, кого в євнухи…
Господи милосердний, дай мені найтяжчу кару, тільки ж виручи мій бідний, нещасний люд... Зглянься над ним...
Два акинджі схопили його за руки й витягли їх перед однооким.
Мов крізь ганчір'я, долинало у вуха:
— У тебе руки розбійника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели мені з самого Мисиру . Чим відшкодуєш цю втрату?