Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив і майже не чув, але відчував... Тихо засунув пістоль і шаблю за пояс.
"Ну, ходи, ходи!.."
Турок був поряд. Карпо чув навіть, як він дише. Простягнув руку й помацав... темінь...
І в ту ж мить відчув важку руку турка на своєму плечі. Схопив ворога за горлянку і кулаком правиці бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в щелепу.
Наглядач навіть не писнув, мішком звалився під ноги. Карпо швидко обмацав пояс, знайшов ключі і ніж. Ключ затис у руці, а ножа загнав туркові в груди. Наглядач здригнувся й затих.
Поліз назад.
— Пугу!
— Козак... з Лугу...
— Ось ключ, — подав шмат заліза в тремтячі пальці.
А сам — далі. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз-два!
Раз-два!
Між рядами, прикуті, спали невільники, чия черга веслувати настане вранці.
Шуміло море, скрипіли борти галери.
Карпо відчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувся.
— Це я! — почувся знайомий голос "козака з Лугу". — Розкувалися. Веслуємо. Що далі?
— Всі розкувалися?
— Всі! Нас спішно заковували — всіх одним ланцюгом.
— Ага! Ну, тоді гребіть і далі, але треба зараз знищити наглядачів.
— Добре.
Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тільки десь щось ніби скрикнуло. Та барабан перестав торохтіти. Ні — знову озвався...
Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:
— Пливіть сюди... Галера наша! З п'ятдесяти козаків уціліло всього лиш двадцять дев'ять. Люто відплатили запорожці яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не залишили на борту галери, всіх, навіть капудана-агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.
— А моїх хлопців хто мені поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!
Ляпнув об хвилю — та й усе.
— Хлопці, вилазьте на щогли та видивляйтеся — може, кого з наших побачите! Гуде, реве море.
Дрейфує, гловає на хвилях турецька галера, захоплена козаками.
Десь на півночі — козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської... Пливуть додому...
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому дивовижно перехрещуються людські долі...
Мабуть, Петрові Скрипнику недаремне привиділася чорноока Галя... Бо саме того дня згадався й їй отой чудний дядько, що пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився... Напевно, глибоко нещасливий чоловік. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінько рідного чи бодай знайомого не зустріти...
Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже дуже дрібний — передосінній — дощик.
Пришвидшила крок — біля старого-престарого береста в степу на неї чекає братик Олелько, що разом з дідом пасе худобу.
У горщику братається борщик, смачко-смачно пахне. Ще гарячий. Сама зварила. Сама й несе братові та дідові.
Берест стоїть-бовваніє посеред степу. Скільки живуть сугачани, стільки й знають його. Старий як світ. Буває, що починає всихати — от-от його схопить за горло смерть берестяна. Аж ні — після сніговитої та віхолистої зими, як розгуляється весна-рясна, як роздзеленчаться срібні шибеники-струмки, як розпашіє від весняної хіті земля, то ніяка ні божа, ні чортяча сила не встоїть; от і берест — торік повистромлювались голі гілки-караки, а зараз — диви! — геть увесь забуяв, загойдався під юним весняним вітром, і устало зелене степове диво небаченим вітрилом, і вже здається, що весь степ поплив під оцим божевільне блакитним небом...
Берест стоїть-бовваніє, а ступнів отак за тисячу від нього — кам'яна могила непорушна. Скрипчина могила — так кажуть на селі. Щодня туди безрукий каміння носить... Кажуть, що якийсь чоловік з сусіднього села їхав возом і побачив могилу. Взяв та й наклав повен віз того каміння — хату мурувати надумав, — аж тут налетіла гроза, громом ударило в того дядька з неба; та й убило тут же, тільки перелякані коні з повним возом білого, як людські черепи, каміння примчали до дядькового дворища...
Під берестом чомусь не видно нікого. Може, погнали худобу в балку?
На білій кам'яній могилі з'явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, підскакувала, мов у якомусь танку.
"Бідний, нещасний", — подумалося Галі, і знову згадався отой дивний дядько, що пив у неї воду. Він дивився на неї сумними очима і розповідав про чоловіка, що був прекрасним богомазом, а став безруким дурником. Господи! Та невже в цього нещасного чоловіка нічого в душі не лишилося? Невже страшна біда так скаламутила й затемнила йому розум? Он — танцює на могилі... Чому? Навіщо? Що це означає?
Той, що танцював на білій могилі, раптом зник. Але ні, він вигулькнув з-за кущика й біжить назустріч.
Тут злегенька подув вітерець — і Галя почула якусь дивну музику. Й одразу збагнула: співає-виграває схована під білим камінням скрипка діда Савки.
— Г-г-и-и! — почулося здаля. Галя з досадою відмахнулася рукою на крик безрукого чоловіка, вслухаючись у незбагненно-чарівну музику, що долинала з білої могили.
— Г-г-и-и! — почулося ближче, і Галя подивилася на безрукого. Чого то він справді хоче?..
Її душі хотілося тиші й спокою. Щоб тихо-тихо дощик шелестів, щоб здаля долинав спів захованої в кам'яній могилі скрипки і щоб думалося про щастя...
— Г-г-и-и! — невгавав безрукий чоловік.
Мимоволі поглянула туди, куди показував обрубок Додиної руки. З балки виїздили якісь вершники, йшли якісь люди пішаницею. Хто б то міг бути?
Її серце затіпалось.
— А-а-а-а! — кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й біжачи назустріч Галі.
А обрубком руки показував на балку: тікай, мовляв!
А Галя не могла рушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, що біг до неї та кричав, на вершників, які летіли просто на неї.
Безрукий богомаз повернувся до Галі спиною й підняв над головою обрубки рук.
— А-а-а-а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з-під копит сиву пилюку.
Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв'язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі...