— Вставай! Ми тебе поведемо додому,— взяли його вговорювати Шулики.
— Мучте мене! Мучте! На смерть мучте! Ангели небесні! Дивіться на мою муку, занесіть вістку отцю небесному... Рани на голові, рани на руках... За гріхи мої? Господи,.
ипммлуй мене, грішного! — жалібно молився Гнат, і всі присутні дивилися на нього, і зачали жінки хлипати й утирати очі кінцями запасок.
Шулики приступили д' ньому і взялись його підіймати, і нов пішла боротьба: Гнат опирався, кидався цабокй, і не майся рушити з місця. Крик побудив дальших сусідів — с гала збиратися щораз більша громада людей. Жінки збились в один гурт, вздихали і допитувались; мужики обступили Гната і мовчки дивилися на нього.
— То, бачусь, як той, скаменів би, влізе в чоловіка, то, кажуть, бити его: то его, скаменів би, болить, а не того, що п нім сидить,— говорив один старший мужик.
— Бити, кажете?
— Як бити, кажуть, то він, щез би в болото, вийде з хрес-тянина,— говорив далі мужик.
— Ба, чи не гріх катувати чоловіка? — спитав непевним голосом хтось з громади.
— Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш его, дух святий при нас, хрещених! — закінчив мужик і підступив до Гната.
— Ходіть, Гнатуню, додому, ту чей ночувати не будете? — обізвався він до Гната.
— Відступіться від мене всі "ділаючи беззаконіє"! Злодії, фарисеї лукаві! — злобно відповів Гнат.
— Беріть его на руки! — крикнув мужик — і шістьох пустилося брати Гната.
Він валив зв'язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чолоєіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.
В хаті знайшли в куті непорушно стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.
— Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! заводила Параня.
— Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму,— радив один мужик.
— У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? — питав другий мужик.
— Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?
— Прийшло би на громаду платити?
— А що ж ти гадав?
— Чей его бог милосердний простить! — сказав, зітхнувши, один з мужиків.
Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп'яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.
— Ба, з чого би то? — питала шепотом одна баба.
— З насланя...— відповіла друга.
— З насланя? А може, з даня?
— Та від кого би дане?
— А Шуличка? Вона знає...— цілком стиха говорила баба.
— З того би єму таке прийшло?
— Ідіть геть! З даня минутися можна,— сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.
По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:
— Хто там?
— Та я, Василиха...
— Що там таке?
— Ви нічо не чули?
— Нічо; горить, боже хрань, чи що?
— Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотів; ціла громада тамки таки вартує.
В кілька хвиль отвиралась зі свистом дерев'яна засува, отвиралися скриплячі двері, і сусід з жінкою, накинувшись чим попало, біг дивитися на Гната.
З
Було вже пізно. На голубім небі — небо буває навесні цілком інакше, як в інших порах року,— блищали зорі. Одні світили ясно і спокійно, другі блимали, як полумінь свічки, що за найменшим подувом клониться, миготить; косарі, йдучи рівно один за другим, підійнялися високо на сіножаті небесній, квочка хилилася до заходу, а коли б був хто в тій тишині північній приложив вухо до землі, був би чув веселі звуки великодніх дзвонів, співи гагілок у рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з свяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.
В селі було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканням переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй, — і ще відгомоном повторювала, здивована, уривисту собачу лайку.
Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики, йдучи повільно; бігцем спішили цікаві баби, щоби подивитися на чуже "покаяніє".
Гнат лежав на постелі, не заплющуючи очей: він поглядав и сторону отворених дверей, і на лиці його пробивався страх і внутрішня боротьба.
— У головах Матфей і Марко, у ногах Лука і Іоанн — і ііапгелісти святі4,— говорив він, дивлячись уперед себе,— нечиста сила ломить мене... Студеним вітром преся в хату... (лу-де-но-о...— бурмотав він невиразно і трясся, мов у лихоманці; зуби сікли одні о другі.
Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкри-иала Гната. Мужики сиділи з люльками в зубах, дрімаючи.
— Боже, в тройці святій, поможи мені, грішному! Дай мені силу втерпіти отсю муку! Ти мене нагородиш — дащ мені силу над всі люди... Огонь, град, голод, дух бурен... Сімдесят сім примов ранішніх, сімдесят сім полуденішних... сімдесят сім північних... Куди лізеш?! — кричав хворий в нестямі. Очі його йшли в стовп, і він намагався цілим тілом утікати.
— Цілий черво-о-оний... Копитом гребе,., землю... Не сядеш коло мене! Луко! Іоанне! Ратуйте мене, грішного! О-о-ох!..— ричав майже Гнат і знов припадав на постіль і примикав очі.
— А то его мучить! Сила божа!..— шептали, проснувшись, мужики.
— Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?
— Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година...
— На що мене родила мати моя? Світ цілий — гріхи... Війт, присяжний, радні — один гріх; на священиках — гріхи... В "беззаконіях" родила мя мати моя... На припечі чорний кіт! Во ім'я отця, і сина, і святого... Пішов у каглу... Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог... Хе, хе хе!..— перекрививши рот і вп'яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.
— Може би, єму сповіді? — радилися мужики.
— Вар'ята сповідати?
— А Василенкова?
— Що?! Василенкова-а? Ту божа річ іде: євангелістів видить. Ту не єго робота — мантій,— відказували декотрі.
— Спо-о-овіді? Мені сповіді? — звернувшись на хату, питав Гнат.— Я грішний, грішний, грішний... Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої...