Аж ось вибухнула ранкова тиша кінським тупотом, войовничим галасом і розпачливими зойками.
Почалося!
Над верхівками дубів потяглися ще непевні дими. Напружився Курсак, стиснув у руці аркан, очі його ще більше звузилися у дві сторожкі щілини, а кінь нашорошив вуха.
А дим чорнішав, і крики ширшали.
Аж тут за спиною Курсака, де він і не чекав нікого, затупотіло. Він рвучко озирнувся. Даремна тривога! То старий, як і він, Туюк не витримав на чатах, і понесла його несита пожадливість на дими, щоб і собі щось вхопити. Засудливо похитав Курсак головою — погано вчинив Туюк. Ніколи вже не ходитиме дурний Туюк у ці багаті на здобич краї, ніколи вже не візьмуть його в набіг по ясир. Порушив печеніг наказ Шурхана. Але ж на те і є каган, щоб коритися його мудрим наказам. Курсак ніколи так не вчинить, і тоді ще братиме і братиме його Шурхан до своєї удатної залоги…
І винагородила доля Курсакове терпіння!
Вибігло просто перед очі налякане й захекане хлоп’я, тугаве й чистеньке. Одразу видно: гарні батьки про нього дбали. Бігло хлоп’я у довгій сорочиці, бігло босоніж, скуйовджене. Блакитні оченята витріщені, заплакані. Озиралося полохливо, мов звірятко, що загубило материнське лігво.
З тріском ламаючи ліщинове галуззя, виломився Курсак із своєї зеленої схованки. Хлопчик закляк на мить, а тоді хутко метнувся вбік. Курсак зловтішно посміхнувся. Біжи, біжи, у коня чотири ноги — на двох від коня не втечеш! Це, певно, зрозумів і маленький утікач. Нараз він зупинився, спритно нахилився й схопив зелений від моху камінь. А тоді, вже зовсім несподівано, хоробро побіг навстріч вершникові і кинув йому в голову каменюку, ледве Курсак встиг ухилитися.
Наступної миті хлопчик уже відчайдушно борсався у жилавій руці печеніга, яка тримала його за сорочицю. Намагався вкусити руку ріденькими дитячими зубами. Силкувався випручатися із свого нехитрого одягу і хоч би й голим, а втекти.
— Пусти, ідоле! Пусти, бо мін тато тебе уб’є! — кричав малий.
"Ач, вовченя, поріддя вовка! — розлютився Курсак. — Ну, що ж! Мудрувати тут нічого…"
Пов’язав бранцеві руки і ноги ремінцями та її прикрутив до сідла з того боку, де баклага. Коневі його мала вага не зашкодить. "Тепер нехай борсається досхочу, — подумав задоволено. — Тепер нехай на всенький ліс галасує і слізьми вмивається".
Курсак постеріг, як із-під сорочиці у хлопця вибився талісман і загойдався на мотузці. Жадібно зблиснули очі степовика. Узяв талісман, придивився. Та дарма. Нічого особливого — прямокутний кремінець із червоними й жовтими візерунками та діркою посередині. Хай лишається. Може, той талісман на степових шляхах малого врятує…
Гарна здобич дісталася степовикові, найкраща із можливих! Ще б пак! За це хлоп’я греки дадуть золото, дадуть багато, дуже багато, багато-багато золота. Більше, аніж за дівочу красу. Диваки ці греки! Платять за хлопчиків золотом! Навіщо і для чого? Та це Курсака не обходило. Головне, що купували…
Свист долинув до Курсакових вух — Шурхан залогу скликає. Вдарив п’ятами у боки коня, помчав чвалом до сивих димів, що й досі курилися над згарищем. Та раптом побачив: лежить на галявині Туюк з виряченими ослюділими очима і висолопленим язиком, немов був удавлений арканом. Зупинився Курсак, роззирнувся: чи не чигає і на нього небезпека? І тоді побачив ще й жінку, усю скривавлену, але ще живу, яка над силу намагалася відповзти якнайдалі від мертвого печеніга. І ще побачив у Туюковій руці кривий ніж, вогкий од крові.
Шкода стало Курсакові старого вояка. Завчасно із схованки виїхав і от — на смерть наїхав. Загинув Туюк! І від кого? Від руки жінки! Ганебна смерть для воїна. Курсак уявив на мить, як вона ухилилася від аркана, як тягла Туюка за ногу з коня, як він бив її по голові, але так, щоб не забити і зберегти на продаж. Як потім вона шалено вп’ялася обіруч у його тонку волохату шию, а він пручався й штрикав навмання ножем, усе слабіше та й слабіше…
Лють охопила Курсака. Вихопив із піхов меча, кинувся до зраненої жінки. Блиснув клинок на сопці…
Кінь став дибки, захрипів, повернувся боком. І тут пов’язаний хлопчик побачив убиту жінку.
— Мамо! Мамочко моя! — вихопилося в нього.
Забився у ремінних путах, але скручений був міцно.
Курсак нахмурився.
"А таки вовче поріддя!" — подумки сказав сам собі, уже холонучи від недоречної люті: адже ратне діло таке — або ти на коні, або під кінськими копитами. — "Безславно загинув Туюк… А де ж кінь? Де Туюків кінь?"
І за мить він уже зовсім спокійно озирнувся на всі боки, шукаючи очима коня загиблого товариша. Туюк мав добрячого звіра. А двоє коней у поході — не один.
"Ні, таки щастить Курсакові! — похвалив себе печеніг. — Впіймав хлопця, а його мертва мати подарувала за це ще й коня! О-хо! Ось він — кінь!.."
Розділ 2
ПРИСЯГА НА ПОМСТУ
Шумливий торг у Муромі. Здається, городяни тільки для того й поселилися тут попід стінами Дитинця, щоб тинятися по дерев’яному настилі серед купецьких столів з гостроверхими дашками, що ховали гостя і його товар від дощу, та лавок, що оточували майдан колом. В усіх лавках передня, тонка, з дощок, стіна піднімалася вгору, з обох боків її підпирали міцні жердини, відкриваючи перед очима покупців усякий ремісничий крам. Це була царина міських ковалів, гончарів, кожум’яків, теслярів, майстрів по дереву, бондарів та заїжджих із далеких країв гостей із заморськими скарбами.
Для селян тямущі городяни одвели майдан трохи нижче, але не замостили його кругляками. Це було ні до чого, бо селяни приганяли на продаж різну худобу, торгували з возів. Тут серед людського галасу завжди іржали коні, рохкали свині, ґелґотіли гуси, кукурікали півні. Цей розподіл торгу на два майдани був зручний, бо кожен наперед відав, куди і по що йому податися. Верхній торг і дольний з’єднували широкі дерев’яні сходи з бильцями, щоб не далекі були мандри від одного до іншого.
Та не щодня шумує в Муромі торжище, а раз на місяць, кожного разу — по три дні.
Ілля лишив батьків унизу — привезли збіжжя, горох, мед, трохи воску і десятеро поросят на викорм — і подався вгору до майстрів, де все його чарувало: там пропонували невідомий на селі крам. Легко було йому роздивлятися, адже скільки б людей не купчилося, усе через голови бачив. Як ішов, мати всіх на торгу звеселила, коли лячно йому наказала: