— — А де ж Ілля? — спитав Юра.
Він догадувався, що Ілля поїхав до райцентра скаржитись на Істапа. Ця думка вселила надію в хлопця-,, але йому хотілось, щоб хтось підтвердив його припущення.
— Коли хтось не хоче, щоб люди знали, куди він їде, він по каже про свою подорож. Знатимеш ти, знатиму я, у.ііі;и? той, кому не треба знати про це, — сказав Чакар. і тепер Юра був уже цілком певний, що Ілля по-їхлк до району.
Ранком другого дня Гаврило, Чакар і обидва хлопці пішли ставити петлі на куріпок, потім цілий день гасали на лижах, шукаючи зайців і тетеруків. Але за весь день їм не попалось ніякої дичини. Ввечері сім'я пила чай, ледь-ледь буренький, і заїдала його в'яленою кетою. Зате на другий день, коли мисливці пішли перевірити петлі, їм пощастило: в сильця потрапило аж вісім куріпок, а по дорозі додому Юра і Мача вбили зайця.
— Проживемо до весни, а там покочуємо до моря, у нас залишена там мальма... Проживемо!
Надвечір до юрти зайшов гість. Це .був Кузьма. Він повідомив, що Істап і в нього забрав оленів і наказав покинути табун.
— Нові чутки ширяться в горах.
— Що таке? — стривожився Чакар.
— Істап каже, що чотири королі прислали зброю орочам. Ця зброя захована тут десь поблизу. Коли більшовики приїдуть до табуна, то орочі одержать зброю, щоб не пустити сюди руських. — Кузьма подумав і додав: — Чи справді є тут зброя? Чи може Істап знову лякає?
Раптом Юра згадав про зустріч з куркулем на Видровій. Що віз тоді Істап? Сплило в пам'яті грізне "едг гокіль" і те, що він і досі не сказав про це нікому.
Тим часом Кузьма продовжував:
— Люди кажуть, що Істап знає, куди поїхав Ілля.
— Знає? — сполошилася дружина. — Ми не знаємо, а Істап знає. Звідки ж він може знати?
Кузьма усміхнувся:
— Істап думає, що Ілля поїхав скаржитись на нього в район. Та довідався він про це дуже пізно, — тільки на другий день після того, як Ілля зник. Істапів сторож просидів на суді до самого вечора і не помітив Ілльового сліду. Спробуй дожени його тепер! От Істап і хоче озброювати орочів, щоб не пустити більшовиків, яких приведе Ілля.
У Юри стиснулось серце. Сюди приїдуть червоноар-мійці і скрутять ненависного куркуля. А він, може, одержить відомості про свого батька...
— Зброя тут! — сказав упевнено Юра. Всі повернулися до нього.
— Звідки ти знаєш?
пі
Юра розповів про те, що бачив на Видровій. Кузьма дитиня то на Юру, то на Мачу.
— Правда? — спитав він.— Хто кочував з Істапом?— ■шернувся він до Мачі.
Хлопчик назвав кілька імен.
— Треба довідатись від них. де схована зброя, — порадив Юра.
— Це все близькі родичі Істапа. Вони не скажуть, — підповів Кузьма.
— Що ж робити? — зітхнув Гаврило.
Якийсь час усі мовчали. Потім Чакар усміхнувся:
— Ось що я скажу. Треба стежити за Істапом. Завтра я піду до нього в гості і сидітиму там цілий день. Хай Віра і твоя, Кузьмо, дружина підуть у гості до Ки-рика і до тих, хто віз зброю. Вже щось помітимо, щось почуємо. А вигнати з юрти не насміляться!
— Ми повинні взнати, де зброя! — твердо сказав Кузьма. — Коли приїде допомога з берега, ми повинні ■бути готові і не допустити, щоб куркуль підбурив своїх спільників на опір загонові. Піти в гості — це так. А я проїду до тих наймитів, що йдуть попереду табуна, і до тих, що аж зовсім позаду. Хай вони стежать за Істапо-вими родичами, коли ті їхатимуть або вперед, або назад від табуна.
Юра весь час думав над питанням, де могла бути схована зброя. Він знав, що її привезли до того, як випав сніг, і слідів, які вели б до місця, де захована зброя, немає. Раптом у нього блиснула думка: зброя в печері Жовтого Духа, про яку йому розповідав дід Чакар.
Хлопчик поділився своєю здогадкою.
— Ні,— сказав Гаврило, — цього не може бути. Істап не насмілиться піти до печери.
Чакар і Кузьма теж не припускали, щоб куркуль наважився сховати зброю в печері.
— А я кажу, що зброя там, — твердо стояв на своєму Юра. — Він сховав її тільки в печері. Це ж ясно:-ніхто не наткнеться на неї, бо ніхто не насмілиться туди іапги.
— Пі, ні, — в один голос заперечували орочі.— Хіба ішіжпа ховати щось у такій печері?!
Донт сиділи в юрті, розмовляючи про заховану іПроіо.
ПЕЧЕРА ЖОВТОГО ДУХА
Ранком Юра з Мачею пішли перевірити петлі, але про що б вони не починали говорити, все кінець кінцем зводилось до зброї. Де міг Істап її сховати? От коли б їм знайти це сховище! Вони взяли б собі по найкращому пістолетові, а решту роздали б наймитам. О, тоді б вони поговорили з Істапом іншою мовою! Згадали б йому і про суд, і про "білий" закон.
— А далеко звідси печера Жовтого Духа? — спитав Юра.
— Навіщо ти про це питаєш?—злякано відповів Мача.
— Ходімо до тієї печери.
— Що ти? — аж витріщив очі Мача. — Хіба можна туди ходити?
— Але ж там зброя!
Мача переконливо заперечив.
— Ні, там не може бути ніякої зброї. Там живе дух. Туди ніхто не має права заходити.
— От вас і дурять цим "не має права", а я знаю, що Істап сховав зброю там. Тільки там!
Мача не відповідав. Юра знову звернувся до нього:
— Скажи, де печера, і я піду туди сам. Я не побоюсь духа. І візьму собі найкращий пістолет!
Мача вагався:
— Може спочатку спитаємо дозволу в діда Чакара?
— Він пішов у гості. Хіба ми можемо чекати до вечора? Може, Істап уже забирає зброю... Ти розумієш, що тоді буде? Він роздасть гвинтівки своїм родичам, і вони зустрінуть твого батька кулями, коли він повернеться сюди з узбережжя.
На Мачу це вплинуло, але не зовсім.
— Про цю печеру навіть заборонено говорити чужим, не орочам...
— А я хіба чужий? — здивувався Юра.
— То я ж тобі і сказав... А як дух уб'є нас? — спо-хватився хлопчик.
Юра засміявся.
— Духа я беру на себе. Ти тільки покажи, де ця печера.
Хлопці ■ дійшли до петель і зняли трьох куріпок, що, зеплутавшись у сильцях, уже позамерзали.
— Ну, ходім до печери, — наполягав Юра. —— Ходім!
— І [є далеко, — зітхнув Мача, згадавши заборону.
— Ще ж рано. Скільки туди йти?
— До обіду дійдемо.
і— Ну і чудово! Ввечері будемо дома. Ходім! не забувай, що ми це робимо і для твого батька. Згадка про батька підстьобнула Мачу.
— Коли б я знав, що зброя там, хіба я не пішов би? Ну, ходім, коли ти вже так хочеш...