— Що ж робити? — сказав Ілля і додав з докором:— Ти змінився, Кузьмо. Став теж боятися.
— Боятись? — усміхнувся той. — Треба збирати свої сили, гуртувати надійних людей. Не говорити при всіх, а сам на сам. Куркуль думає, що всіх залякав. Нехай він так і думає. А коли дійде до діла, тоді ми покажемо свою силу.
Кузьма назвав кілька хлопців, які не побояться виступити проти куркуля, потім він спитав Іллю:
— Як здоров'я твоєї дружини? Хворіє?
— Хворіє. Оленячого м'яса немає, а куріпки не ловляться...
— Погано...—• співчутливо зітхнув Кузьма. Розмова з Кузьмою надала надії і впевненості
Іллі.
Він повертав до своєї юрти радісно збуджений, почуваючи, що придбав справжнього товариша. Дома Іллю чекала новина. Заходив Істапів родич і розповідав, що до Істапа приїхав посланець з-за Колими і привіз йому нового листа. В листі писалося:
"Навесні почнеться війна. До орочів повернуться царські начальники. Всіх, хто підтримуватиме радянську владу, будуть убивати".
Новина вмить облетіла гори. Плакали жінки, сумно кректали старики, мовчала похмуро молодь. А Істапові родичі день у день їздили по юртах і розповідали новини, загрожуючи всім, хто підтримуватиме червоний закон.
Похиливши голови, сиділи Ілля, Гаврило і Чакар. Щось страшне насувається на їхній мирний край. Що робити?
Це питання виникало у кожного, але відповіді на нього не було. От коли "б усі наймити були одностайні! Але... люди бояться.
Ілля нахилився до дружини і гладив її довге чорне волосся:
— Нічого, не турбуйся... Про мене не турбуйся. Тільки видужуй.
Раптом знадвору почулися чиїсь обережні кроки. Всі притихли.
— Знов якісь новини! Знов якесь лихо! Чи, може, хтось хоче підслухати, про що говорять у юрті?
Кроки пролунали голосніш і спинилися біля самої юрти.
Потім відхилилась завіска-двері і чиясь рука кинула в юрту окіст оленячого м'яса. Рука зникла, і кроки швидко стали віддалятися.
— Не вивелися ще добрі люди в горах, — промовив Чакар.
Ілля пригадав сьогоднішню розмову з Кузьмою і сказав:
— У нас є товариші, які нас завжди підтримають.
У юрті враз стало затишніше, ніби навіть посвітлішало. Вчинок невідомого подавав надію наймитській сім'ї.
А другого дня нова чутка: скоро роздаватимуть зброю тим орочам, які твердо стануть на захист "білого" закону.
Юра слухав ці розмови, і його серце стискувалось то від страху, то від обурення. Він бачив, що тут, у горах, наростає щось загрозливе, вороже всій його істоті. Але що міг зробити маленький хлопчик?
Ночами, лежачи з Мачею у хутряному мішку, він думав над цим питанням. Що повинен зробити піонер, коли бачить, що готується підступна зрада проти радянської влади? Очевидно, повідомити насамперед тих, кого треба: сповістити про заколот у район.
Юра поділився своїми думками з Іллею:
— Давай поїдемо на лижах до райцентра. Я добре навчився ходити на лижах, не відстану від тебе. А район дасть нам допомогу.
Ілля схопився за цю пропозицію. Справді, який простий вихід! Поїхати в район, розповісти про все, що тут діється, і сюди прийде загін червоноармійців, приїде найбільший "гирбилкан"1 у районі — ороч Андрій Уяган — і все зразу стане на місце.
— Ми поїдемо, тату, — сказав він до Гаврила. Але той заперечливо похитав головою.
— Чому ти не пускаєш сина? — спитав Чакар.
— Чому? — перепитав Гаврило. ■— А тому, що його спіймають або просто вб'ють по дорозі.
І Гаврило розповів, що на шляху до перевалу стоїть юрта Істапового родича. Днями Гаврило відшукував оленів, що відбилися від табуна, і заїхав далеко вгору по річці.
Там він побачив юрту і здивувався, — адже табун уже пройшов уперед, вся дичина вистріляна, що може робити тут кочівник? Не встиг він доїхати до юрти, як зустрів її хазяїна.
■— Далі їхати не можна! — сказав Істапів родич.
— Чому? — здивувався Гаврило.
— Тому, що тобі там нічого робити.
— Я шукаю оленів.
— Там далі немає оленів. Я перевіряю щодня всі сліди, які ведуть до перевалу. Олені не проходили..
Юру приголомшило це оповідання Гаврила. Ілля теж незрозуміло поглядав то на батька, то на діда, ніби питаючи, що ж тепер робити?
— Охо-хо-хо... — І це зітхання старого було єдиною відповіддю.
Похмуро стало в юрті.
1 Гирбилкан — начальник.
КИРИК СУДИТЬ НАЙМИТІВ
Новий день приніс нове лихо в Гаврилову юрту. Посланець від Кирика Дойди, Істапового дядька, викликав на суд Іллю і Гаврила.
В юрті зчинився галас. Плакала Віра, голосила Гаврилова стара.
— Вони повбивають наших чоловіків!
Старий Чакар заспокоював жінок. Він добре знав старі закони. За цими законами орочський суд не мав права карати смертю. Але в душі він був неспокійний. Час змінився, куркулі озлилися, сила поки що за ними, хтозна, що вони надумали.
Ілля хотів розповісти, що за ним весь час стежать Істапові прибічники. Куди б він не поїхав — скрізь, ніби випадково, назустріч йому попадалися куркулеві родичі. Але, щоб не турбувати дружину, Ілля нічого не сказав.
— Не йди на суд... — плакала Віра.
Батько і дід мовчали. Отже, вони не підтримують Віру. Та й сам Ілля був іншої думки. В глибині свідомості він надіявся, що наймити його підтримають. А коли куркуль і переможе, то Ілля принаймні довідається, хто його підтримує. А вбити не вб'ють!
З уст в уста передавалася по юртах новина:
— У неділю Кирик судитиме Іллю і Гаврила! Істапові посланці сповістили про це всіх орочів на
найдальших кочовищах. У неділю прибудуть сюди оленярі, які пасуть своїх оленів за сто-півтораста кілометрів звідси.
Кирика Дойду вважали за дуже розумну людину, бо його обличчя завжди було так глибокодумно скривлене і замислене, ніби він вирішував якесь дуже складне філософське питання. Справді ж причина такого глибокодумного вигляду була зовсім інша. Кирик уже багато років хворів на шлунок, і повсякчасний біль, до якого він ^прислухався, відбивався на його обличчі у формі філософської задумливості. Проте оскільки Кирикові було вже років понад дев'яносто, а стариків орочі дуже поважають, до нього ставилися з пошаною.
Колись, до революції, він був старостою і суддею роду Дойди. Але після того, як на узбережжі і в горах установилась радянська влада, він уже не виконував цих обов'язків і, залишаючись біля табуна, навіть не прикочоііуи.іи до моря. Замислений, він мовчки сидів у юрті, простигши руки до вогню. І оця мовчазність і задумлн-ііісн" створювала йому авторитет людини, яка "шось