— Умре! — висловив свою думку Мача. — Коли людина перестає їсти, пити і палити тютюн — вона вмирає.
Юра з дідом Чакаром пішов провідати стару. Хвора лежала коло вогнища, така сухенька і маленька, що, коли б не густі зморшки на обличчі, її можна було б прийняти за підлітка. За звичаєм Юра подав усім руку, бо сьогодні зайшов до цієї юрти вперше. Коли прийшла черга вітатися з хворою, хтось із присутніх узяв її руку і доторкнувся нею до Юриної руки.
— Вона вже й не бачить? — з острахом пошепки спитав хлопчик у діда.
— Вона не бачить уже двадцять років, — сказав Чакар. — Орочська жінка сліпне на старість.
Юра мовчки дивився широко розкритими очима на зморшкувате обличчя хворої.
— Дим виїдає очі орочській жінці, — зітхнув старий. — Дим. Чоловік то на полюванні, то біля оленів, а жінка все в юрті, все в диму.
Минуло три дні. Кочівники не рухались з місця — стара не вмирала і не одужувала. Вона ледве дихала, але дихала.
Гаврило розповів Юрі, як лікують хворих шамани. Хлопчик знав з батькових слів, що шамани —це пройдисвіти, які обдурюють людей, запевняючи, що мають у собі великий дух, який може вигнати хворобу з людини.
— Зараз з нами немає жодного шамана, а то ти сам побачив би, як він б'є в бубон біля хворого, а потім витягає з нього черв'яка і всім показує: "Ось дивіться, яка в ньому була хвороба".
— І ви самі бачили цього черв'яка?
— Бачив, — усміхнувся Гаврило.
— Цього не може бути! — твердо промовив Юра. Гаврило хитро посміхнувся:
— Ніхто не бачив, як цей черв'ячок вилазить з тіла.. Ми його бачимо вже на руці у шамана.
— І ви вірите, що цей черв'як з тіла хворого?
— Ох, який же ти неспокійний, — сміявся Гаврило,— все тобі треба знати. Багато людей вірять, бо коли б не вірили, то не лікувалися б.
"Яка ж тут темрява!" жахнувся в думці Юра.
Прождавши ще три дні, Гаврило та Ілля почали турбуватися, їхні хазяїни не похвалять за довгу затримку. Але покочувати далі самим — було проти звичаїв. Тоді зібралися всі чоловіки і ухвалили дозволити куркульським наймитам їхати до табунів. Всі інші мали залишатися тут і чекати, поки стара або видужає, або вмре.
Ранком другого дня мешканці двох юрт вилучили своїх оленів і вирушили в дальшу путь.
"Які дружні орочі", думав Юра, і в нього, разом з пошаною до цього невеликого народу, зростала впевненість, що боротьба проти куркулів буде не така вже важка.
вовки
Кочування двох юрт проходило значно швидше. Невелика валка оленів посувалася вниз по річці під проводом жінок, а чоловіки нашвидку звертали до лісків, полюючи на білку.
Юра навчився відрізняти свіжі сліди від старих. Це було дуже просто: треба підважити ціпком слід, і коли він розсипається на сніговий порох — він свіжий. Коли ж з того часу, як пройшов звір, минуло більше ніж півдня, — слід вилущується з снігу, не розсипаючись. Дізнавшись про це, Юра легко визначав з маси слідів найсвіжіші і вже не витрачав марно часу. Щодня він збільшував свої мисливські трофеї, і орочі хвалили його:
— Чакти.' Руський — самий чакти мисливець!
На п'ятий день подорожування почали траплятися оленячі сліди, а на шостий Юра побачив величезну руду пляму, що посувалася схилом гори.
— Олені! — сказав дід Чакар.
— Олені!? Де? — здивувався Юра і незрозуміло дивився на гору, де, ніби тінь від хмари, міняючи обриси, пливла якась пляма.
— Ото І є олені, — усміхнувся старий.
Тепер Юра уже відрізняв окремі точки, що рухались по краях табуна.
Так. Це були олені.
— Бачиш, — продовжував дід Чакар, — як помалу рухається табун. Отак день у день, починаючи з осені, олені все йдуть і йдуть від перевалу вниз по річці. За цілу зиму вони пройдуть кілометрів з п'ятсот. А весною табун знову повертає назад, іде до перевалу і там пасеться до осені.
— А чому ж вони не стоять на однім місці? — здивувався хлопчик.
— Як чому? — так само здивувався і старий. — А їсти що вони будуть? От вони зараз ідуть помаленьку виривають з-під снігу мох і годуються. З'їдять на цьому місці — далі підуть. Так і спускаються все вниз і вниз по річці. А на початку літа, коли в долинах розплодиться сила-силенна комарів, олені не витримують і повертають до перевалу. На перевалі — завжди вітер. Він розганяє комарів, і олені спокійно пасуться тут до осені.
Отак і 'ходить табун щороку: взимку — вниз по річці, на початку літа — вгору до перевалу.
— А літом олені можуть довго пастися на однім місці? — спитав Юра.
— Влітку вони їдять і траву, і листя, і пагінці лози та кущів. Влітку оленям легше з їжею. Трава росте швидко, не так, як мох. Буває, станеться пожежа в тундрі. Трава вже на другий рік така, що цілий табун може пастися, а мох тільки через сорок років виросте.
Незабаром кочівники спинилися коло двох поганеньких юрт, що притулилися на узліссі. Тут жили пастухи куркульських оленів. Вони охороняли табун ззаду.
Два мисливських собаки, привітно махаючи хвостами^ побігли назустріч приїжджим, а чоловік, який рубав коло юрти дрова, кинув роботу і швидко сховався до свого намету. Це не здивувало Юру. Він уже знав, що коли ороч хоче, щоб гість завітав до нього, він не залишається надворі, а йде до юрти. Коли ж ороч, побачивши гостя, не йде до намету, — це значить, що він не хоче приймати гостя в своїй хаті.
Поки жінки ставили житло, чоловіки зайшли до юрти. Вони довго віталися, чоломкалися з кожним і, нарешті, посідали до вогнища.
— Що нового? — спитав господар юрти, літній наймит Кузьма.
Юра з цікавістю розглядав Кузьму. Адже це був той наймит, що не боявся Істапа. У Кузьми були розумні, усмішкуваті очі і хоч суворе, але симпатичне обличчя, Юрі він сподобався з першого погляду.
— Аж нічого нема нового,—відповів Гаврило і в свою чергу спитав, що нового.
— Аж нічого нема нового, — відповів Кузьма і наказав дружині подавати їжу і чай.
Жінка внесла знадвору сирої мерзлої риби і, поклавши її перед гостями, стала готувати чай. Приїжджі дістали ножі і, спритно очистивши рибу, їли її маленькими шматочками.
— їж, смачне! — звернувся Кузьма до Юри. Хлопець несміливо обчистив рибину і взяв у рот.
— Холодна яка! — скрикнув Юра, ледве не виплюнувши рибу з рота.
— А ти не жуй, а ковтай, — порадив Чакар.