Разом з Мачею він учив нові слова, складав простенькі фрази. Хлопці лягли пізніш від усіх, але ще довго не могли заснути. В уяві зринав піскуватий осип і на ньому слід видри, ніби хтось проїхав на лижах.
ВИДРА
Коли хлопці прокинулись, крізь дірку для диму ще виднілися зірки. Багаття давно погасло, в юрті було холодно.
Скомандувавши: "Раз, два, три!", хлопці вискочили з теплого хутряного мішка і, клацаючи від холоду зубами, стали похапцем одягатися. Вони розпалили вогнище і грілися, підставляючи до вогню обличчя, руки, спини.
"Що там у капкані?" хвилюючись, думав Юра і нетерпляче поглядав у дірку для диму.
Але небо було зовсім темне, зорі блищали ясно, до ранку ще було далеко.
Від нічого робити Юра вчив Мачу писати літери, і за цією роботою непомітно минав час. Стали прокидатися старші, вмиватися, вітатися, готувати чай.
— Чи кочуватимемо сьогодні? — спитав Юра по-ороч-ському.
— Ні, сьогодні не будуть кочувати. Сьогодні ловитимуть рибу.
Мачина мати витягла з мішка хутряні панчішки і хутряні чобітки і подала Юрі. Він засоромився, але жінка погладила його по голівці і на мигах примусила взутися. Пухнасте тепле хутро панчішок приємно гріло ноги, а на серці було ще тепліше від співчуття, здається, зовсім чужих людей.
— Справжній ороч! — схвально промовив Гаврило, поки Юра зав'язував вище колін розшиті червоним і зеленим шовком унти1.
Тим часом зірки на небі зникли. —" Підемо! — сказав Юра Мачі, і хлопці зникли з юрти.
Швидко пройшли вони знайомі вже місця і добралися до перекату.
В синюватому ранковому світлі вони перейшли річку.
1 Унти — чоботи з оленячого хутра. /
Ось ї знайомий осип. Раптом коло річки брязнуло залізом. Зірвавшись з місця, юні мисливці бігом кинулись до капкана.
— Є! — гукнув Юра, побачивши, як темнобурий звір метався в пастці.
Видра, зиркаючи злими очима, билася на піску. Обидві її передні ноги були міцно затиснені в залізо, а на піску червоніли краплі крові. Мача змахом приклада прикінчив звіра, і хлопці, звільнивши вид'^/у з капкана, розглядали свою здобич.
Через півгодини мисливці зі збудженими обличчями сиділи в юрті і розповідали про всі подробиці полювання.
— Чакти! Чакти! — тільки й чути було від старших, які виміряли довжину звіра і, прицмокуючи губами, гладили пухнасте хутро видри.
Старий дідусь Чакар уважно оглянув здобич і сказав:
— Чотири олені кожен дасть.
— Живих? — недовірливо перепитав Юра і зрадів: він одержить свою половину — двох живих оленів. Тоді він їздитиме на своїх оленях. — А хто може дати оленів? — схвильовано спитав він.
— Істап або Кирик — тільки в них є зайві олені для продажу, — відповів Чакар.
— А хіба можна продавати хутро? — знову спитав Юра.
— Продавати хутро забороняється, взагалі продавати можна тільки в факторію — кооперативний магазин.
Юра замислився.
— А подарувати можна? — раптом повеселішав він.
— Можна, — відповів старий.
— Я хочу подарувати свою частину здобичі Мачиній мамі, — сказав Юра, радіючи, що він може віддячити цій добрій жінці.
Чакар передав Вірі Юрині слова, і та ласкаво усміхнулась до хлопчика.
Юра засоромився і став гладити великого сірого собаку, що, поклавши морду на лапи, смирно лежав біля багаття.
— Хороший собака? — спитав Юру Ілля.
— Самий, ая! — відповів той, використовуючи свої невеликі знання орочської мови.
— Тоді хай він буде твоїм.
Юра аж засміявся від радості, йому відразу впав у око цей вовкодав, страшний на вигляд, але лагідний і слухняний. Сьогодні, кілька годин тому, Юра відрізав шматок видрячого м'яса і тут, в юрті, дав собаці. Але Чор, так звали вовкодава, тільки сумно подивився на хлопчика і не торкнувся їжі.
— Чому він не їсть? — спитав Юра в Чакара.
— В юрті собака не повинен їсти. Ми кидаємо тут м'ясо, рибу, здобич від полювання. Що буде, коли собака хапатиме все їстівне? Тоді нічого не можна залишати в юрті, не сховавши. О, собаки в нас учені!
— А бувають і невчені? — спитав хлопчик. ! — Ні, таких не буває.
-— А чому?
— Чому? — замислився старий. — А тому, що собаку, який украде щось у юрті, ми негайно вбиваємо... Такий закон.
— Жорстокий закон, — зітхнув Юра.
— Ох-хо-хо... — закректав Чакар. — А життя в горах хіба не жорстоке?
Юра пригадав цю розмову і знову погладив Чора. —— Чор, хороший Чор, я не буду до тебе жорстоким...
КЕТА І МАЛЬМА
г
Попивши чаю. всі, крім сліпої Гаврилової дружини, пішли до лісу. Там, на невеликій галявинці, Юра побачив два амбарчики, що, як шпаківні, стояли на високих стовпах. З кущів Ілля витяг драбину, приставив її до амбар-чика і викинув з нього на землю невід.
Одягши чоботи з нерп'ячої шкіри, що не пропускає воду, орочі забрели в річку. Річка була зовсім мілка, найбільше по коліно.
"Невже тут є риба?" думав Юра, придивляючись до червонуватого каміння, що виднілося крізь прозору воду.
В повній мовчанці рибалки протягли невід до берега, ї тут Юра побачив, що невід напнувся, як струна.
— Є! — гукнув Юра і кинувся допомагати дорослим.
Спільними зусиллями невід витягли на берег. З плетива сітки виглядала риба з червоними, як кров, черевами і червоними цятками на спині і боках. Трохи менша від кети, вона несамовитно билася в неводі, тиркочучи плавниками, поки рибалка, ухопивши рибину однією рукою за хвіст, другою приглушував кілком по голові і відкидав далеко на сухе. Це була мальма, риба-хижак, що відшукує і з'їдає кетову ікру.
— Двісті вісімдесят штук, — підрахував Юра.
За другим разом витягли майже стільки. Риба билася на березі і поволі затихала, широко роззявляючи рота і дубіючи від морозу.
Поки чоловіки ловили рибу, жінки вистругали рівні жердинки і нанизували на кожну по десятку рибин. Потім відносили ці низки до амбарчика і підвішували їх у ньому, поки не наповнили його. Решту риби вони закопали в землю, позначивши місце застружками на деревах. Хлопці допомагали старшим і аж спітніли від роботи.
"Навіщо залишати тут рибу?" не розумів Юра, але діда тут не було і спитати було ні в кого.
Скінчивши рибалити, старші повернулися до юрти, а хлопці піднялися по маленькій притоці. їх цікавив ручай, що дзвенів, звиваючись між стрімких скель. Вони пройшли з півкілометра і, здивовані, зупинилися коло мілкого плеса з прозорою бистрою водою.