— А що з ним сталося?
— З ким?
— З завредакцією?
— Я думав, що ви про постамент. Постамент реставрували. А субчика посадили. Не шльопнули, ні. Він попав у психіатричну.
Воксанка відчахнулася, і я побіг її наздоганяти. Вона сховалася за дощатим тином.
— Ти чого?
— А де те страшило? — вона вибалушила свої очі, згорбилася, затіпала руками, затрусила ногами, — перекривила Картуза.
— Чого ж він страшило?
— В нього руки і ноги отако-о-о… Як на вітрі. І що він хотів? Про що так довго казав?
— Щоб тебе лякати.
— Він бабай? Ховаймося! — І чалапнула просто в болото.
Попід стадіоном — як прорубана стежка. Всі шофери чомусь гадають, що тією стежкою можна перебратися на сусідню вулицю, мчать стрімголов, а тут глухий кут. Шофери лаються. Стежка вузька і вщент заболочена.
Розхлябана хвіртка скрипить не своїм голосом, і ми на стадіоні. Навколо дерева позросталися кронами. У нашому місті чимало таких гарних і затишних куточків.
Тільки-но ми вибралися на доріжку:
— То ти прийшла? — це дідусь-сторож і стадіонний робітник.
— Прийшла.
— А що треба сказати? — питається він, припасовуючи довгу кишку до крана.
— Добрий день!
— А я гадав, що ти його згубила. Здорова рости! — довгі вуса сміються, як коти. — Будеш мені допомагати? Бач, що негода наробила.
— А що мені помагати?
— Спочатку скажи, як ти називаєшся?
Воксанку це запитання дратує. Дідусь запитує її одне й те ж удесяте, а тому вона сердиться і відказує:
— Ніяк.
— Добре. Я тебе так і називатиму — Ніяк. Скажи мені, Ніяк, як ти снідала? По очах бачу: вередувала. А ще хочеш мені допомагати. Де ж у тебе візьметься сила? Якщо ти будеш комизитися, не захочеш їсти, я скажу твоєму батькові: виливай їй на голову!
Вона бокує, нахиляє голову, ніби дідусь збирається насадити на неї миску з борщем.
— Я не Ніяк.
— А хто ж ти?
— Воксанка!
— Оксанка… А я забувся. Все одно, якщо будеш погано їсти, батько виливатиме на голову!
— Я добре їла.
Дідусь відкрутив край і дозволив малій узятися за кран рукою. Струмувала вода. Мили городошний майданчик. Струмінь цвів веселкою, і веселкові бризки, гаснучи, шипіли.
— От і все, — сказав дідусь.
— Я ще хочу… Давай мити скрізь!
— Завтра.
— Я добре їстиму і буду сильна-сильна.
Дідусь згортає удава-кишку, бере її на плечі. Воксанка махає йому рукою. Він обертається і теж прощається з нею.
— Дивись, капає! Цюрком! Треба закрутити, — її пориває до крана. Вона з усієї сили повертає коліщатко. З крана й не капне. Витирає об поли руки — зробила роботу.
Стадіон — воля. Але на зелене футбольне поле нікого не пускають. Є ще одне, втрамбоване піском. Тут можна робити що завгодно, можна бити навіть залізним м’ячем. Походжаємо собі.
Перед нами за дротяними сітками волейбольні й баскетбольні поля. Там порпається якась жінка.
— Що ти робиш? — питається в неї Воксанка.
— Підмела і посипаю піском, — відказує жінка. Вона у спортформі — синіх штанях і синій блузі.
— Нащо підмела і посипаєш?
— Прийдуть грати, то щоб було сухо, — вона черпає пісок лопаткою і розсіює.
— І я прийду? — знову питається Воксанка.
— Іди, я вже скінчила.
Розчиняються сітчасті двері. Жінка присідає, розставляє руки, а Воксанка прошмигує стрілою. Сплеск у долоні. Жінка вдає, що ніяк не може впіймати малу. Раптом дужі руки ловлять її, підносять угору.
— Не так!
— А як?
— На шию, як татко! — вона вмощується в неї на шиї. І вдвох вони витинають:
Якби такі ніжки мала,
То я б ними чеберяла.
Як той зайчик!
— Де ти там? Твої спортсмени йдуть! — гукають жінку-тренера.
Але вона не може натішитися Воксанкою.
— Пам’ятаєш, як я возила тебе взимку на санчатах?
— Пам’ятаю.
— Тато тобі ковзани вже купив?
— Купить.
— Скажи, нехай купує. Я тебе навчу кататися… А ти пам’ятаєш, як вимазюкалася у фарбу?
— Більше не буду…
Жінка-тренер цілує її, дає свиснути свистком, який у неї на шиї, хапає мітли, лопату. Мала кидається її наздоганяти.
— Вона мене покинула?
Крім чорного ходу — хвіртки, стадіон має три брами. Брами чавунні, на них величезні колодки.
Хлопці-спортсмени плигають на стадіон через загорожу, а дівчата чекають, поки їм відчинять.
Хто б’є м’яча, кого ставлять на лінійку, довга колона вчиться марширувати.
Воксанка водить очима, вагається, до кого їй пристати. Побігла до дівчаток — курчатко-гімнастка. Руки вгору, руки вбік, як вони.
— Вище ногу, вище ногу! Мала не втомилася, а ви не можете? — підганяє гімнасток учителька.
А футбольне поле б’є ногами, стріляє м’ячем і стугонить. Повно болільників-роззяв.
— Давай! Тисни!
— Го-о-л!
Відтоді, як наші динамівці забрали всі медалі і всі кубки, футбол зманив навіть беззубих бабів, вони кидають роботу, витріщуються.
Десь узявся м’яч, і гімнасти ганяють у футбол. Б’ють ногами м’яча на волейбольному і баскетбольному полях. Всі хочуть доскочити слави. Сила і натиск. Весь стадіон напружився. Пригнуто плечі, руки в кулаках. Рішуча насторога, відчайдушний стрибок.
У болоті Воксанчині руки і ніс.
— Ах, нічого, — і хвицає ногами.
А колона маршовиків рівняє крок. Їх не пускають.
— Ногу! — кричить фізрук. — Вище ногу! На війні нам…
Молоді хлопці його не розуміють. Ламається шеренга. Хлопці теж хочуть бити м’яч.
— Чи не пора нам, Воксанко, обідати?
— Татку, трошки, ще трошки, — і вся присідає, вихитується, куди м’яч, туди і вона.
Стадіон зв’язав нас своїми м’язами і не хоче відпустити.
Об мокру траву витираються руки, обличчя — хустинкою.
— А я ще не зачинила Бабая! — кричить Воксанка.
Зачиняти Бабая — це означає взяти гілочку, підійти до дверей шопи-роздягалки і всунути ту гілку в щілину замка.
Вона тупцює біля дверей:
— Сиди, сиди там! Я тобі дам, Бабаїще!
Покидати стадіон їй страх не хочеться.
— Давай ще ку-ку-ку-ку. Ми ж не гралися в ку-ку-ку-ку… — на очах тремтять сльози.
— Підем.
— Гратися?
— Авжеж.
І сліз нема, проковтнула їх.
Але пограти в ку-ку-ку-ку нам не випадає. Всі трибуни стадіону засипані оскіллям.
— Давай під деревами! — і вона ховається за стовбур, ховається так, що її видно: прихиляє до стовбура голову і заплющує очі.— Ку-ку!..
— Де моя доня? Я не бачу. Я її не можу знайти. Чи вона пішла додому, чи хто її вкрав?
Дійшли до городошного майданчика і зачепилися.