Горохове чудо

Страница 2 из 24

Харчук Борис

Спиняв зливи, а якщо треба, викликав дощі.

Та взнав нечистотник Бабай про того славного вівчарика-дударика, скликав своє військо і пішов на гори війною.

Шугай якраз спав, коли Бабай із своїми розбишаками напав на нього. Хлопець, дарма що підліток, дарма що ніякої підмоги, кинувся на ворогів. Один б’ється супроти Бабая і всього його війська. Вороги добре чули про його чарівну дудочку, та ніяк не дають йому вийняти її з торби, самі хочуть її добути. Побачив Шугай, що битися йому несила, роздер торбу, і сопілочка-денцівочка полетіла вниз, у глибокі провалля. Бабай як кинеться й собі за нею, а з ним і його військо, та всі враз закам’яніли, покотилися валунищами. Аж загуло.

Упав славний Шугай окривавлений на землю. Подув вітер, підхопив його, і малий сопілкар став громом. А його череда затужила, стала гірським потоком і попливла до Чорного моря.

І тепер, коли розарканяться блискавки, коли вдарить грім, то хлопець Шугай дає добрий знак, де треба шукати його дудочку. Та люди бояться, зупиняються перед гірським потоком. А потік нуртує, жене хвилі-вівці — череду за чередою.

— А я маю дудочку… Ду-ду-ду…

— А про що ти думаєш, коли граєш?

— Щоб ти вставав.

— Нащо?

— Підемо з тобою і знайдемо дудочку, на якій грав Шугай!..

— Підемо, коли ти виростеш.

— А коли я виросту?

Мою відповідь: "Скоро", — уриває крик і лемент у парадному. Той крик і той лемент спускається по сходах, чіпляється за них, не хоче йти.

— Хто там?

— Хіба ти не знаєш? То ж плакса Віта, не хоче до школи, — каже Воксанка.

Я підіймаю ковдру, роблю буду.

— Марш до буди!

І вже не треба чарівної сопілки, яка лежить десь у горах. Воксанка пускає спідлоба страшні очі.

— Гр-р-ржжа…

— Ой, мені страшно!

— Я собака! Я собака… гр-р-р-жжа…

Її обличчя розпалюється, щічки палахкотять. Вона не хоче до буди, видирається з-під ковдри. Їй хочеться гарчати, кусатися і дряпатися. Пальчики розчепірені, як пазури.

— Будемо вставати.

— Ні, я буду собакою, а ти будеш ховатися. Зьми голову в подушку…

Я справді зариваюся в подушку. А вона смикає за чуба, кусає за вухо, легесенько так — тільки лизь.

— Тепер ти будеш коником, а я буду їхати. Вйо! А ти співай, співай!

Їхав, їхав пан-пан,

на конику сам-сам…

— Ну, годі нам бути собакою, конем, будьмо людьми.

— А я теж люди? — і довгі-довгі вії над великими очима тремтять. А що, як вона не люди?

— Ти людина!

— А що люди роблять?

— Встають раненько, вмиваються біленько і до роботи, — кажу, прибираючи постіль і ховаючи в шафу. Тоді скидаю з малої нічну сорочечку, голубеньку, в горошок, натягую колготки, вбираю у сукеночку з кишенькою, на якій вишито біле курча. — Вмиватися!

За вікном меріщить дощ. Вітер задуває його на наш балкон. І плаче наше вікно, і великі краплі так і тарабанять по цинковому дашку підвіконня.

Мала вмивається сама. У нас у ванній під умивальником велика виварка. В ній брудна білизна. Воксанка стає на покришку виварки, відкручує кран і просить:

— Дай мило.

Миє руки і личко.

— Все… — У неї свій рушничок. Вона витирається, зіжмакавши його, раз-два, і хоче кинути куди попало.

— Ти витирайся сухо, а рушничок на цвяшок.

— На ринок! Пора на ринок!

— Квапитися нічого, спочатку поснідаємо.

— А я не хочу. — І в кімнату, на диван, перекинулася то сюди, то туди, а потім розсілася, як стара, поли сукенчини натягнула на коліна. — Треба купити молока — раз, сметани — два, м’яса — п’ять. З чого коклетки будем робити? — збилася з рахунку, але показує на пальцях, пригадує, що ще треба. — Морква, бурячок, капуста і хліб — десять!

— А сирок?

— І сирок — десять!

— Може, одинадцять?

Вона щось думає і наполягає:

— Десять!

Дітям важко примиритися з умовністю; чому один — це один? А дорослих це влаштовує. Вони ні в що так не вірять, як у циферію. Для них має вона магічну силу. Без циферії світ дорослих розсипався б.

На кухні кипить сосиска і заварюється чай.

— А хто снідати буде?

Очі в долоні і відвернулася.

— Сорока-ворона дітям кашку варила…

Вокує, між пальцями щілини, і хитрі очі видивляються, як сорока-ворона варила кашу. Раптом відкидає руки й докінчує сама:

— Тому дам, тому дам, а тобі не дам. Ти води не носив, дровець не рубав…

Хочеш її ловити, щоб взяти на руки, а вона навтьоки.

— Сіла, тютя, сіла…

Їй весело, сміється, аж заходиться. Її сміх як дзвінок. Та втекти нікуди. Кімната одна і маленька. А сусідчина зачинена, сусідка вже на роботі. Хап малу на руки. Вона вже й не пручається. Сама обіймає за шию, горнеться. Її руки теплі — ах ти, пуцьвірінок.

На кухні ніде розминутися. Білий і гуде — це холодильник. До нього притиснутий сусідчин стіл. Підвіконня геть заставлене порожніми пляшками і слоїками.

Єдина радість на цій кухні — вікно, бо з нього видно світ, простір. Але нині все забовдурене.

Воксанка має своє крісло, високе, жовте, на чотирьох ніжках, із гнутими поручнями. Те її крісло всім заважає, бо воно стоїть у проході між столиками. Як би не хотів, то мусиш його зачепити.

Сидить Воксанка на своєму високому кріслі. На груди їй — рушничок, щоб не заляпалась. У неї свої тарілочки, своя ложка й виделка.

Злизує кефір язичком.

— Ще трошки…

Взяла обіруч і коли випила:

— А я так люблю кахір! Він мені так подобається, — і бряк своєю чашкою об стіл. Залізна, не поб’ється. — Дно! — і показала дно.

— Тепер сосиску.

— А ми підем на гульку?

— Бачиш, що там робиться?

— Дощ, — каже вона та так сумно-сумно, ніби настав потоп, ніби кінець усьому живому. Обертається до вікна і питає: — Дощ — добре чи недобре?

— Буває добре, а буває й недобре.

— А зараз?

— Нам на ринок, для нас недобре.

Якщо вона сідає до столу, треба про будь-що розповідати. Вигадуй що завгодно, теревень, що тільки спаде на розум, кажи, не мовчи.

Попереказувано всі казки, виспівано всі пісні.

Вона знає, що трамвай каже "дзень-дзень", машина — "ту-ту"…

— А як каже бджілка? — питаю її, бо сам не знаю, про що їй баляндрасити.

— Бджілка каже: "дз-з"! — і відмахується, ніби вона ось-ось вкусить її.— Ти мені розкажи про добро!

— На світі так багато доброго.

— А ти мені про саме-саме добре, — і примружує оченята, дивиться малюсінькими шпариночками.

— Колись давно-давно, ще як сонце подарувало людям землю і земля була зовсім молода, то на ній нічого не росло.