— Кияни, ви побили моїх послів, і я прийшов щоб покарати вас!
Якийсь половець відразу ж переклав його слова.
— Але я прощу всіх, якщо ви відчините ворота і зустрінете мене за вашим звичаєм з хлібом-сіллю!
— Ми не відчинимо воріт! — гукнув Дмитро.
— Ти хто? Мені вже відомо, що ваш князь утік. А ти хто?
— Я воєвода Дмитро.
— Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свіжих слідах князя Михайла, наздожену його — і він відчинить ворота міста. І тоді я тебе першого повішу на цій брамі! Це буде завтра або післязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва — життя, відмова — смерть!
З цими словами, не ждучи відповіді, Менгу здибив коня і помчав геть — до Білгородського шляху, по якому поїхав князь Михайло. За ним рушили, дотримуючись суворого порядку, його сотні. Спочатку поволі, а потім усе швидше і швидше, мов підстьобуване невидимим батогом, помчало все військо хана Менгу з гори в долину, до Либеді, де пролягала бита дорога на захід.
Вражені кияни ще довго стояли на валах, аж поки останній вершник зник за далекими засніженими горбами, і не знали — радіти з того чи ждати ще більшої біди.
8
У боярських хоромах було натоплено, пахло свіжим хлібом і смаженою на олії цибулею. Правда, час для обіду давно минув, — сонце вже опускалося за далекі приірпінські бори, але стіл стояв накритий.
Біля столу сиділа лише жіноча половина сім'ї. Коли Дмитро ввійшов до покою, бояриня кинулася йому назустріч і, заплакавши, припала до плеча.
— Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Білгород?.. Люди бачили, як у тому краї щось горіло... Та ще кажуть, що спіймали князя. Невже це правда?
— Не вір бабським чуткам, — відповів боярин, одною рукою пригортаючи жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслід за ним, щоб сідали до столу. — Менгу справді погнався за князем, але не думаю, щоб він наздогнав його, а тим більше взяв Білгород.
Він сів на своє місце і відрізав собі шмат вареної телятини.
До нього нахилилася Янка.
— А якщо Менгу таки полонив князя і змусить його відчинити ворота Києва? Що тоді? Невже нам усім кінець? Я не хочу помирати!
Вона вимовила останні слова зовсім тихо, але з таким болем і відчаєм у голосі, що всі враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена думка про смерть, і тому, що вона належала веселій, непосидючій, життєрадісній Янці, до того ж наймолодшій серед присутніх, якій ще жити б та й жити, болюче вразила кожного.
Добрині шмат застряв у горлі. Йому уявилася ця тендітна дівчина з мотузком або кангою на шиї у засніженому степу, уявив, як тягне її який-небудь бузувір-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там — кидає на смердючу кошму, зриває з неї одяг, заломлює білі руки і, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кінським потом і гірким димом кожухом, накидається на неї, як звір... Бр-р-р!
Скільки разів бачив він таке!
А хіба всі тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хіба не глумилися над дівочою та жіночою честю тут же, серед пожарищ і трупів, на очах у старих матерів та малих дітей?
Він зціпив зуби і зблід, бо уявляв ці жахи краще, ніж будь-хто інший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху і смутку Янці та всім присутнім.
А Дмитро почав утішати дочку. Простягнувши руку, погладив її по голові.
— Не бійся, голубонько, я не дозволю відчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Він залишив нас у таку важку годину — тож хай сам тепер дбає про себе! А ми будемо захищатися скільки сил наших стане і, дасть Бог, відіб'ємося від песиголовців!
— А якщо не відіб'єтесь?.. Я живою в руки не дамся — кинуся з валу або з дзвіниці вниз головою! Краще зразу смерть, ніж мунгальський полон, ніж довічна наруга і неволя!
Всі знову заніміли, вражені ще сильнішим вибухом почуттів дівчини. Потім схлипнула бояриня, обняла дочку і притиснула її голову собі до грудей. Заголосили невістки, похнюпилися Микола та Степан.
Дмитро нахмурився ще більше — гримнув:
— Ну, годі вам! Годі! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ — не Рязань, не Переяслав і навіть не Чернігів! Вали тут вищі, заборола міцніші, ворота обковані залізом, а мужності киянам не позичати! Відіб'ємося! — І повернувся до Добрині. — А ти як гадаєш? Ти багато бачив, знаєш — скажи!
Щоб заспокоїти жінок, Добриня відповів твердо:
— Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом місто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, і не затримається він довго під Києвом... А от довколишнім селам — біда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижі та повіті. І нікому захистити нещасних, нікому допомогти.
Він згадав своє село, своїх рідних — і замовк. Гіркий клубок підкотився до горла — перехопив дихання, а на очах мимоволі закаламутилися сльози... Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.
...Десь опівночі Добриня прокинувся від того, що його хтось легенько термосив за плече.
— Хто тут? Уже ранок? — спитав голосно, підводячись на лікоть.
— Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! — почувся голос Янки. — Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.
Украй здивований, він підвівся і сів на ліжку.
— Що сталося?
— Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... — Янка завагалася і сіла теж.
— Про що?
— Страшно мені. Лягла спати — не спиться. Перед очима постають жахи — один страшніший іншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ — палять, хапають, убивають... Словом, я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого — до смерті. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвіниці вниз, як рязанська княгиня Євпраксія, і відчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я і прийшла до тебе...
— Ну?
— Якщо будеш живий, допоможи мені в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня вигукнув:
— Ти збожеволіла, бояришне! Про віщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобі віку? І чому обрала мене для цього?
— Ну, не просити ж батька чи братів... Хто ж із них погодиться?
— А я?
— Ти чужий. І я для тебе чужа. Тобі зробити це простіше.
— Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, ніж підніму на тебе... на таку... на таку...