— Яночка, люба, що з тобою?
— Заслабла я, Добрику,— цокотіла вона зубами.— Помру, мабуть. Несила мені йти далі...
— Поїж хоч трохи! Випий юшки — зігрієшся! І, може, все пройде!
— Не хочу їсти, не хочу й пити... Коли б мені заснути й померти. Або замерзнути... Кажуть, це зовсім не боляче й не страшно. Заснув — і не прокинувся. Яка легка смерть!..
У Добрині від тих слів похололо в грудях — ніби серце раптом обірвалося. Увесь останній місяць він беріг Янку, ділився з нею своєю мізерною пайкою, підбадьорював, клав поближче до вогню... І от не вберіг — у дівчину вселилася якась важка хворість, чи нечиста сила, чи хтось наврочив. Був би гречин Василакій, той би сказав, що з нею. Але його немає — загинув, мабуть, старий.
Всю ніч Янка стогнала, металася, жалілася, що болить голова і все тіло, а під ранок таки заснула, і Добриня вже було подумав, що їй стане краще і вона встане. Та коли сторожа криками і батогами підняла людей, Янка не підвелася.
— Несила мені,— сказала тихо.— Залиш мене тут, Добрику... Хочу вмерти... Не тримають мене ноги... Та й у голові все наморочиться... Як я піду?.. Ще коли б до чогось радісного, світлого, щасливого йти, а в неволю, де все одно смерть, де тільки намучуся, не хочу... Залиш мене, прошу тебе...
До них уже мчав вершник — заніс над головою замашного гарапника, гукнув:
— Піднімайся, скотино! Чи захотів обухом по башці?
Янку всі приймали за хлопця, і нукер, брудно вилаявшись, уперіщив дівчину гарапником по кожухові.
Добриня не став чекати, коли він виконає свою погрозу, схопив Янку на руки і поніс. Нукер вищірив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся — помчав далі, піднімаючи гарапником тих, хто припізнився підвестися.
Хоча Янка після неймовірних поневірянь останніх місяців схудла і стала легкою, мов пушинка, йти відразу стало важко. Добриня і сам схуд, знесилів за цей час.
До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до крові шию і йому, і Янці.
Поволі він став відставати. Його все обганяли і обганяли стомлені невільники, що теж ледве плентали, та все ж якось ішли, тримаючись знайомих, до яких уже звикли і які при лихій годині могли хоч чимось допомогти. А Добриня безнадійно відставав і незабаром зрозумів, що далі йти не зможе.
Це зрозуміла і Янка, бо відчула, як Добринині руки слабнуть, а ноги заточуються.
— Залиш мене, Добрику,— прошепотіла вона хрипким голосом.— І мене не врятуєш, і сам загинеш... Залиш! Кинь у сніг — і йди собі! А я засну вічним сном...
Він зібрав останні сили і пригорнув и міцніше.
— Мовчи! Ось дійдемо до того ліска — там спочинемо... Вже недалеко. Там, напевне, буде привал, адже всі стомилися.
Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато поприщ, втягнулася в обрідний ліс, де поміж голих осин, беріз та кущів глоду подекуди зеленіли кучеряві ялинки та сосонки.
Добриня зрадів: ось що порятує їх!
Він відійшов убік, опустив дівчину просто в сніговий замет, зламав дві пишногіллясті ялинки і зв'язав їх посередині поясом. Вийшло щось на зразок великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла від руху або не скотилася набік, попід руки їй заправив міцні гілки і теж зв'язав їх.
Поки він усе це робив, голова валки зникла в далечині. За нею полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за місяць зменшилися майже наполовину, а за ними під охороною десятка джигітів проскрипіли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана міцними вірьовками, величаво пропливла київська квадрига. Позад неї в оточенні кількох вершників їхав на вороному коні сотник Жадігер. І одягом, і зброєю, і всім своїм виглядом та поставою він відрізнявся від рядових баатурів, що супроводили його.
Добриня внутрішньо здригнувся. Жадігер наближався і вже запримітив на обочині дороги дивну пару полонеників.
З часу втечі з полону Добриня рідко згадував свого колишнього господаря. Навіть зринала було думка, що вже ніколи з ним не зустрінеться, що він або загинув під час облоги Києва, або, якщо вижив, пішов далі з Батиєм.
І ось — на тобі! Живий-здоровісінький, не загинув, не пішов далі з Батиєм у похід, а тут, за кілька кроків усього, і, по всьому видно, став неабияким цабе, якщо не головним!
Що несе зустріч з ним? Хіба міг Жадігер не впізнати його? Чи забути його зухвалу втечу разом із сином київського воєводи? Чи смерть брата від рук киян?.. Чим обернеться і для нього, і для Янки ця несподівана зустріч?
Жадігер смикнув повід і повернув прямо до них. За ним рушила охорона.
— Що тут? Чому звернули вбік? Де варта? Куди вона дивиться? — голос його звучав незадоволено, з погрозою.
Добриня зиркнув на нього з-під шапки, не піднімаючи голови і сподіваючись, що Жадігер не впізнає його.
— Ось брат захворів. Не може йти — буду тягти,— пояснив коротко.
Почувши щось знайоме в голосі полоненика, Жадігер під'їхав ближче, нагайкою торкнувся його підборіддя, заглянув в обличчя. Очі його округлилися.
— Ба, ба, ба! Добриня! — він не приховував подиву.— Виходить, живий? Не пощастило втекти від мене? Орусутський собака! Я мав через тебе великі неприємності! Я міг через тебе, негіднику, не тільки втратити місце джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистові добрих духів і Вічного Неба, я залишився живий і навіть не лишився прихильності мого благодійника Менгу-каана. Але то тільки щасливий збіг обставин, щасливий для мене випадок, а інакше б... Я тобі цього не забуду!
Добриня мовчав, розуміючи, що зараз він у повній владі цього всесильного монгола, який може одним ударом шаблі чи сокири обірвати його життя. А це означало б і смерть для Янки.
— Чому мовчиш, собако! — гримнув Жадігер.— Чи язика проковтнув?
Добриня розвів руками.
— А що казати? Ти, джагуне, на моєму місці вчинив би так само, як і я. Коли б потрапив у полон, то шукав би можливості визволитися. А коли б визволився, то знову разом із своїм народом захищався б від нападників. Хіба не так? Навіть заєць, коли потрапляє в капкан, намагається звільнитися від нього, навіть найплохіший кінь, коли на нього нападає вовк, копитами відбивається від нього. А ми ж люди!
Ти вельми розумний, боголе!