З пучечком суниць повертається Гордубал додому. Він більш нічого не приніс, тільки цей пучечок, але й його забув на ганку.
Четверо людей знову сидять за столом і вечеряють. "Я бачив сарну, Гафіє",— кортить сказати Гордубалові, але він ніяк не може вимовити ці слова — вони застрягають йому в горлі, наче величезні непережовані шматки; Полана не їсть, сидить бліда, ніби вирізана з кості; Штефан насупився над тарілкою, кривить рот, мне в пальцях хліб і раптом, кинувши ножа, вибігає надвір, наче подавився.
— Що з вуйком Штефаном? — злякано питає Гафія.
Полана — ні пари з уст, збирає зі столу тарілки, вся посиніла, й цокоче зубами.
А Гордубал іде до корівок. Лиска повертає до нього голову, бряжчить ланцюг. "Що з тобою, газдо? Чому ти так тяжко дихаєш?" — "Ох, Лиско, нащо тобі то знати, нащо знати... Як тяжко, яке все мені тяжке — ще тяжче, ніж тобі ланцюг. Там, нагорі, ми б разом з тобою видзвонювали дзвіночками, ти і я — як багато там місця, навіть господові його вистачає; а між людьми тісно: зійдуться двоє-троє, Лиско,— і вже так тісно їм! Що, хіба не чути, як бряжчать їхні ланцюги?"
Тієї ночі Манья напився, напився, як свиня. Не тут, у Кривому, а аж у Толчемеші в корчмаря-єврея; побився з парубками, кажуть, навіть до ножів у них дійшло, хто їх там знає? Повернувся аж над. ранок, запухлий, побитий і тепер відсипається в стащй. "Треба б коней напоїти,— думає Юрай,— але *ГИе полізу в твої справи. Якщо мені не можна з кіньми розмовляти, то най так і буде, порай їх сам. А Полана — як тінь, краще би й не видіти. Ох-хо-хо,— хмуриться Гордубал.— Що ж мені робити?"
А душно, душно як — наче перед грозою, мухи кусають, мов скажені. Ох, який поганий день! Юрай поволі бреде в сад, за стодолу; але й тут йому недобре. Та й що тут робити? Довкола кропива, як гай, і ціла гора черепків — біс його знає, звідки вони тут узялися... А Полана — наче тінь: сховалася собі в коморі й ані словечка... "Бог з тобою, Полано, ти навіть не уявляєш собі, як мені тут тяжко.— Гордубал старанно розтирає спітнілу потилицю.— Напевне, буде громовиця. Треба, щоб Штефан сховав до стодоли сіно..."
Гордубал перелазить через тин і обходить село задами, дивиться на Небо — як там?
Село ззаду — наче стіл — коли дивитися на нього знизу: самі колоди та зруби; і ніхто наче не бачить тебе, наче ти граєшся в хованки з цілим світом; довкола — тільки ти й лопухи, капуста, об'їдена гусінню, а ось тут якийсь смітник, блекота, дурман і цигани, циганські халупи за селом... Юрай нерішуче зупиняється:
"Куди це я забрів, до лиха? Полана замкнулася в коморі, Штефан сам не свій спить у стайні...— Серце в нього раптом закалатало.— Чорти б ухопили ту циганку! Сидить просто на голій землі, стара, страшна, й ськає в голові циганові".
— Чого тобі, чоловіче?..— каркає вона.
— Циганко, циганко, чи не можеш ти зварити мені приворот-зілля? — питає Юрай тремтячим голосом.
— Певно, що можу,— скалить зуби циганка.— А що ти мені за те даси?
— Долар, американський долар,— хрипить Гордубал,— два долари...
— Ич, падло! — лається циганка.— Та за два долари,
щоб ти знав, навіть суку не злучиш! За два долари, щоб ти знав, навіть корову не причаруєш...
— Десять доларів,— схвильовано шепоче Горду-бал,— десять, циганко!
Циганка відразу вгамовується й простягає брудну долоню:
— Давай сюди!
. В Юрая тремтять пальці, коли він гарячково нишпорить у кишені.
— Тілько звари міцних чарів, циганко, не на одну ніч, не на місяць, не на рік... Щоб серце її зм'якло, щоб розв'язався язик, щоб вона раділа, коли бачить мене...
— Гей, Ільку,— бурмоче циганка,— розклади-но вогонь! — І зморшкуватими, пазуристими руками порпається в мішку.
"Ох, який сором! Небо затягують хмари, от-от ударить грім. Вари, циганко, вари хутчій... Ех, Полано, поглянь, до чого ти мене довела!"
Циганка щось бубонить і кидає в казанок жмутки якихось трав із мішка. Який гидкий запах! А від циган-чиного бубоніння, від того, що вона трусить головою й чаклує руками, Юраєві стає моторошно. "Ліпше б я під землю запався! А все через тебе, Полано, тілько ти одна винна... Боже, який гріх!"
Юрай біжить додому, затиснувши в руках при-ворот-зілля, біжить-поспішає, бо ось-ось почнеться гроза. Трюхикають корови, запряжені в вози зі снопами, ховаються по хатах діти, здіймаючи клуби куряви. Засапаний Гордубал відчиняє хвіртку й на хвилинку спирається на неї, бо серце калатає йому аж десь у горлі. "То через тебе, Полано!"
Зненацька зі стайні вискакує трирічний жеребець, зупиняється й, заіржавши, мчить чвалом до воріт.
— Тпру-у-у! — кричить Юрай і махає перед ним руками.
З хати вибігає Полана.
Жеребець звівся дибки, гасає по двору, високо підкидає передні ноги, дугою вигинає хребет, оре копитами землю.
Раптом де не візьмись Гафія, кидається через додвір'я до матері, вищить від жаху і падає. Зойкнула Полана, дико заревів Гордубал. "Ох, ноги мої як дерев'яні, невже не стрибну?.." Та зі стайні вже, метеляючи білими рукавами, вибігає Манья... Жеребець зіп'явся дибки, але парубок уже вчепився йому в гриву; жеребець хоче його струснути, ба ні, не струснеш — Штефан повис у нього на шиї, наче дикий кіт. Жеребець шарахається вбік, мотає головою, підкидає задом; бабах! — Манья падає на землю, але гриву з рук не випускає, стоїть навколішках і щосили стримує жеребця. Лише тепер наче хто розв'язав Гордубалові ноги,— він біжить до Гафії. Жеребець волочить Манью по подвір'ї, та парубок раптом уперся п'ятами в землю й тягне, тягне його за гриву. Горду бал підіймає дочку на руки, хоче віднести її до хати, але раптом завмирає на місці. Такий дивогляд: людина змагається з твариною! Полана пригасла руки до грудей... Мить — і Манья голосно засміявся, заіржав, наче кінь, і чвалом, стрибками веде приборканого жеребця до стайні.
— На, візьми дитину,— каже Гордубал, але Полана не чує.— Полано, ти чуєш, Полано! — І він уперше кладе їй на плече руку.— Візьми Гафію, Полано!
Полана звела на нього очі... "Ох, невже в тебе й раніше були такі очі? Невже ти й раніше так часто дихала напіврозтуленим ротом? Як ти розчервонілася, Полано?.." І раптом вона вся наче згасла.