— Послухайте, свідко, а ви бачили, як Гордубал перекинув Штефана через пліт? Чи мав тоді Манья на собі піджак?
— Ні, не мав, на ньому були тілько гачі і сорочка.
— І він так і пішов без піджака?
— Так, прошу пана судію.
— Отже, цей піджак, який зараз на ньому, залишився разом з іншими його речами в Гордубалів? Штефане Манья, коли ви ходили по свій піджак до Кривого?
Штефан підводиться й розгублено кліпає.
— Ви забрали його тієї ночі, коли було вбито Юрая Гордубала! Можете сісти.
І прокурор з переможним виглядом щось записує в паперах.
— Виведіть обох обвинувачених,— велить голова суду.— Хай увійде свідка Гафія Гордубалова.
Вводять синьооке гарненьке дівча. В залі тиша, ніхто ані дихне.
— Не бійся, мала, й підійди сюди,— по-батьківському лагідно звертається до неї голова.— Якщо не хочеш, можеш не свідчити. Ну то як, будеш відповідати?
Дівча вражено дивиться на поважних панів у мантіях.
— Хочеш посвідчити?
Гафія слухняно киває головою:
— Так.
— Чи ходила твоя мама до стайні, коли там спав Штефан?
— Так, щоночі.
— А ти бачила їх коли-небудь разом?
— Бачила. Одного разу вуйко Штефан обняв її й повалив на солбму.
— А газду, свого татка, тії бачила коли-небудь з мамкою?
— Ні, татка не бачила, тілько вуйка Штефана.
— А коли татко вернувся з Америки, мама все одно ходила до вуйка?
Гафія крутить головою.
— А ти звідки знаєш?
— Таж газда був дома,— переконливо і впевнено заявила вона.— Вуйко Штефан тоді сказав, що більше не залишиться в нас, бо тепер усе змінилося...
— Газда був добрий чоловік?
по
Гафія розгублено знизує плечима.
— А Штефан?
— О, Штефан так.
— А мамка була добра до газди?
— Ні.
— А до тебе? Вона тебе любила?
— Ні. Вона любила тілько вуйка Штефана.
— Вона смачно йому варила?
— Смачно. Він і мені деколи давав.
— А кого ти любила найбільше?
Дівча ніяково мнеться:
— Вуйка Штефу...
— А як було тієї останньої ночі, коли помер твій татко, Гафіє? Де ти спала?
— З мамкою, в коморі.
— І тебе ніщо не розбудило?
— Розбудило. Хтось запукав у вікно, а мамка сиділа на ліжку.
— Ну, а далі що?
— А далі нічого. Мамка сказала: "Спи, а то дістанеш".
— І ти спала?
— Так, спала.
— І вже більше нічого не чула?
— Ні. Нічого. Хіба хтось пройшов попід вікнами, але мамки коло мене вже не було.
— А хто то був, ти не знаєш?
Дівча здивовано розтуляє рота:
— Як то хто? Таж вуйко Штефан. До кого би ще могла вийти мамка надвір?
В залі запала така грізна тиша, що аж дух перехоплює.
— Оголошую перерву,— квапливо каже голова суду й сам виводить Гафію за руку.— Ти славна дівчинка,— бурмоче він,— славна і розумна. Але твоє щастя, що ти ще нічого не розумієш...
Присяжні мацають по кишенях, що б дати Гафії, обступили її з усіх боків, аби хоч погладити по голівці.
— А де ж вуйко Штефан? — питається дівча срібним голосочком.
Огрядний Гельнай, важко сопучи, пробирається до неї.
— Ходімо, мала, ходімо, я відведу тебе додому.
ш
Але в коридорах повно людей, і вони тичуть Гафії хто яблуко, хто яєчко, хто шматок солодкої булки, розчулено сякаються в хустинки, жінки цілують її й голосно схлипують. Гафія судомно вчепилася в товстий палець Гельная й, здається, от-от розплачеться й собі.
Але Гельнай заспокоює її:
— Не плач, я куплю тобі цукерок.
І дівча аж підскакує з радості.
Розгляд справи триває далі. Іноді вона здається хитро зав'язаним вузлом, який мусять розплутувати кілька рук одночасно.
Свідчить Пйоса, на прізвисько Гусар, Олекса Воро-бець, син Митра, і його дружина Анна, а відтак — дружина Кобили-Герпака. Всі вони свідчать проти цієї жінки— проти Полани Гордубалової. Ох, боже милий, і чого тільки люди не знають одне про одного! Просто жах — не треба й божого суду — люди самі себе судять.
Проситься посвідчити якийсь пастух Мішко.
— Підійдіть, свідку, ближче. Можете не присягати.
— Га?
— Можете не присягати, кажу. Скільки вам років?
— Га?
— Скільки вам років, Мішку?
— А, не знаю. Та й нащо воно мені? Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Передає вам Юрай Гордубал, що Полана була йому доброю і вірною жоною.
— Зачекайте, Мішку — себто як передає? Коли він вам таке сказав?
— Га?
— Коли він вам таке сказав, Мішку?
— А, коли... Я вже не пригадую. Тоді якраз був дощ. Він попросив мене: "Скажи їм то ти, Мішку, тобі вони повірять".
— Бог з вами, діду, і ви з тим прийшли сюди аж із Кривого?
— Га?
— Можете йти, Мішку, ви нам більше непотрібні.
— А, красненько дякую. Слава Ісусу Христу.
Свідчить скляр Фаркаш.
— Той алмаз купив у мене Штефан Манья.
— Ви його впізнаєте?
— Як не впізнати — он він, отой пожовклий.
— Устаньте, Манья. Ви визнаєте, що купили цей алмаз у скляра Фаркаша?
— Ні, не визнаю.
— Можете сісти, Манья, але так ви собі не допоможете.
Свідчать Баранова, Грицова, дружина Федора Бобали. Ох, Полано, яка ж то ганьба! Вони показують на тебе пальцями, засуджують твій перелюб, кожна з них кидає камінь у невірну дружину. Ніхто вже не дивиться на Штефана Манью. Ти марно затуляєш руками свій круглий живіт — свого гріха ти вже не заховаєш! Штефан убив, але ти грішила. Подивіться, людоньки, на цю безстидницю: навіть голови не схилить, не заплаче, не впаде крижем; дивиться на нас так, ніби хоче сказати: "Говоріть, говоріть, мені все байдуже".
— Обвинувачена, ви можете чимось заперечити проти свідчення Марти Бобалової?
— Ні.
І не схиляє голови, не червоніє від сорому, не западеться крізь землю від ганьби — сидить, наче статуя.
— Більше свідків нема? Тоді оголошується перерва до завтра.
— Але ж і гарно відповідала нам та мала, правда, пане колего? Ще зовсім дитя, а все вже бачило!
— Жахливо, жахливо. Її розповідь — як чистий потічок. Така щирість у всьому, наче в тому, про що вона розказувала, не було нічого поганого.
— Зате усе село тепер проти Полани. Кепські її справи. Штефанові, звичайно, теж, але що Штефан — він тут другорядна особа. Так, так, пане колего, село зрозуміло, що справа тут у моралі. Можна б сказати, що Криве мстить їм за зневажену мораль. Дивна річ — люди, як правило, не судять так суворо за чужолозтво, га? Полана, здається, завинила не тільки в чужолозтві, а й у чомусь набагато страшнішому. В чому, питаєте? Ну, своїм вчинком вона підбурила проти себе громаду, викликала ненависть цілого села.