— Давайте я вам його потримаю, Карлічеку,— запропонував Гельнай.
Бігл підвівся і підняв Штефана, боляче вивернувши йому руку.
— Ану, ворушися! — просичав він, віддихуючись.— Я тобі покажу, як тікати!
Штефан скривився від болю.
— Пустіть,— прохрипів він.— Я... я хотів тільки до Кривого... по свої речі...
Дюла кинувся до жандармів.
— Пустіть його! — закричав він.^— Пустіть, а то... я...
Гельнай узяв його за плече.
— Спокійно, хлопче, спокійно. А ви, Міхаю, не втручайтеся не в своє діло. Штефане Манья, іменем закону ви заарештовані. А тепер уперед, йолопе!
Штефана Манью везуть до міста; його вже не везе жеребець, високо задерши голову, але люди все ж таки зупиняються й оглядаються. З обох боків — жандарми з рушницями між коліньми, а Штефан — посередині; капелюх збитий, як завжди, на потилицю, і він не роздивляється по рівнині: отам — річка, он пасуться коні, а в очереті блищить болото; Штефан мовчки втупився в руду потилицю візника...
Гельнай розстібає мундир і починає з ним дружню розмову. Про Гордувала — ані словечка, тільки про господарство, про садибу в Рибарах, про коней. Штефан спершу відповідає знехотя, але поступово розбалакується.
— Так, славний був жеребець, даремно газда його продав, невідомо кому й нащо. Вісім тисяч можна було за нього взяти, продати на кінний завод, але перед тим
треба було пустити його на ту чорну лошицю... Ех, пане, хотів би я на них подивитися! — В Маньї спалахують очі.— І такого жеребця газда продав! Гріх та й тільки. Коня треба було продати або кобилу з лошам, але не жеребця....
Штефан так розхвилювався, що аж піна виступила в кутиках його уст. А Бігл з прикрістю думає про те, що з заарештованим отак розмовляти не годиться, хіба що цілком офіційно.
— Ех, пане,— каже Штефан скоріше сам до себе,— якби нас зараз віз той жеребець... я сам узяв би в руки віжки... Ото прокаталися б ми з вами!
IV
— Дивіться, Гельнай— сказав увечері Бігл.— Це зробив хтось із своїх. Скло видушено зсередини, щоб скидалося на крадіжку зі зломом. Дверима потрапити до будинку він не міг — двері були на засуві. Отже, вбивця дістався туди ще звечора...
— Ні,— заперечив Гельнай.— Гафія сказала мені, що вуйко Штефан у них увечері не був.
— Гаразд. Тоді, виходить, його впустив уночі хтось із домашніх; але в такому разі це знов-таки не міг зробити хтось сторонній. Штефан п'ять років тут наймитував. Ціле село знає, що весь той час він перебував з Гор-дубаловою в любовному зв'язку...
— Зачекайте, по-перше, тільки чотири роки. Перший раз до цього між ними дійшлося в стодолі на соломі. Потому господиня приходила до нього щоночі до стайні. Я, Карлічеку, вивідав усе в Гафії.
— Щось та ваша Гафія забагато знає,— посміхнувся Бігл.
— Так, погодився з ним Гельнай,— усі сільські діти такі...
— Тепер далі: Горду балова вагітна і, зрозуміла річ, від Штефана, бо "американець" Гордубал повернувся тільки в липні. Вона знала, що все викриється й що Гордубал ні з ким не захоче її ділити...
Гельнай похитав головою.
— Гадаю, що це не так, Бігл. Він спав у хліві, а вона — на горищі або в коморі. Я вивідав у сусідки.
— ...Але вона й далі ходила до наймита.
— Якраз цього я не можу стверджувати,— замислено мовив Гельнай.— Гафія думає, що не'ходила. Щоправда, останніми днями Полана часто зникала з дому. Сусідка бачила, що вона бігала кудись за село.
— Ну, знаєте! — здивувався Бігл.— Ви назбирали стільки різних пліток... як стара дама! А я хочу логічно вибудувати картину.
— Он як? А чи не краще було б, Карлічеку, щоб ви робили це мовчки?
— Ні, я хочу поміркувати вголос. Отже, той тюхтій Гордубал так довіряв Штефанові, що навіть заручив з ним малолітню Гафію. Погодьтеся, Гельнай: це ж справжнє середньовіччя — заручати дітей!
Гельнай знизав плечима.
— Але потім Гордубал, видно, якось здогадався, що жінка наставляє йому роги, і вигнав Штефана.
Гельнай невдоволено засопів.
— Що ви мені розказуєте, Бігл! Спершу Штефан пішов від Гордубалів, а вже потому газда заручив його з Гафією. Спитайте в перщої-ліпшої баби на селі.
Бігл збентежено почухав потилицю:
— То як же, по-вашому, все це пов'язати?
— Не знаю, Карлічеку. Я не складаю... як ви це називаєте? — логічної картини. Сталася родинна трагедія, і цей випадок для мене поки що не ясний. Та він і не може бути ясним. Ви неодружений, Бігл, у цьому й уся штука.
— Але ж тут усе ясно, Гельнай, як двічі по два: Полана хоче здихатися чоловіка; Штефан не від того, щоб пристати до неї й посісти її господарство. Вони змовляються — і по всьому. Вчора Полана збігала по Штефана...
Гельнай похитав головою.
— Знову не те. Мені Гафія сказала, що вчора посилав її сам Гордубал: "Іди приведи Штефана, я дозволяю йому повернутися". А зрештою, що мені до цього? Послухайте, Бігл: у небіжчика часом не було на шиї капшука з грішми?
Бігл здивувався:
— Якого капшука? Ні, наче не було.
— От бачите! — зрадів Гельнай.— А в тому капшуку, кажуть, лежало понад сімсот доларів. Пошукайте їх, Карлічеку.
— Ви думаєте... це вбивство з метою грабунку?
— Я нічого не думаю, але гроші щезли. Старий Манья якось бачив їх у Гордубала. А Маньйм треба грошей на нову стодолу...
Бігл тихо свиснув.
— Он як! Виходить, справжній мотив — гроші?
— Цілком можливо,— кивнув головою Гельнай.— Здебільшого так воно й буває. Або помста, Бігл. Це теж мотив поважний. Гордубал викинув Штефана через пліт у кропиву. За таке, Карлічеку, в селі квитаються ножем. Можете вибирати, який мотив вам більше до вподоби.
— Навіщо ви мені це говорите? — насупився Бігл.
— Ну, просто хочу допомогти вам вибудувати логічну картину,— невинно відповів Гельнай.— А ще можливо, що Манья вбив його через жеребця.
— Ну, це вже зовсім дурниця!
— Саме так. У родинних справах часто якраз і вбивають через звичайнісіньку дурницю, любий мій.
Бігл ображено мовчав.
— Не сердьтеся, Карлічеку,— промимрив Гельнай.— А я вам за те розкажу, чим убили Гордубала. Шилом, яким плетуть кошики.
— А ви звідки знаєте?
— Бо вчора в Маньї десь пропало шило. Шукайте його, Бігл.
— А як воно хоч виглядає?
— Не знаю. Думаю, звичайнісіньке шило, тільки велике. Це все, що мені відомо,— закінчив Гельнай і заходився ретельно вичищати свою люльку.— Хіба ще те, що Маньї збираються вивозити на поле гній. 5 най.— їм щкода викинути якусь річ, навіть якщо це й corpus delicti '. Вони думають собі, що колись це може ще знадобитися...— Гельнай сердито сплюнув.— Скнари!