Гордубал

Страница 12 из 36

Карел Чапек

А он зі схилу мчить щось чорне; біжить, котиться додолу — і просто сюди. "Що ж то таке? Ах ти, чорний собацюго! Не гавкай так, бо роздереш собі морду. Чого дзяволиш? Хіба я схожий на розбійника? Ходи сюди, файненький мій цуцику. Я йду нагору до пастуха. Чуєш, як видзвонює череда?"

— Егей! — кричить він пастухові.

Воли великими спокійними очима дивляться на Юрая й, помахуючи хвостами, пасуться далі; пастух стоїть непорушно, мов кущ ялівцю, й дивиться, хто ж то такий до нього йде.

— Егей! — гукає Юрай.— То ти, Мішку? Ну, слава богу!

Мішко — ні пари з уст, тільки дивиться.

— Ти мене не впізнаєш? Я — Гордубал.

— А, Гордубал,— каже Мішко, нітрохи не дивуючись; бо й справді: чого тут дивуватися?

— Яз Америки вернувся.

— Га?

— З Америки, кажу, вернувся.

— А, з Америки.

— А чиї ти воли пасеш, Мішку?

— Га?

— Чиї то воли, питаю?

— А, чиї воли. З Кривого.

— Так, так, з Кривого. Красні волики. А ти як, Мішку, здоровий? Я прийшов тебе відвідати.

— Га?

— Відвідати тебе прийшов, кажу.

Мішко — ні слова, тільки глипає на нього; тут, на полонині, людина швидко відвикає говорити. Гордубал лягає в траву, спирається на лікоть і жує билину; тут зовсім інший світ, можна й не говорити. З квітня й аж до вересня пасе Мішко череду, тижнями душі живої не бачить...

— Скажи, Мішку, ти був коли-небудь унизу, на рівнині?

— Га?

— Чи був ти коли-небудь на рівнині, питаю?

— А, на рівнині. Ні, не був.

— А нагорі, на Дурному, був?

— Був.

— А он за тією горою був?

— Ні. Тамка не був.

— От видиш, а я — аж до самісінької Америки; а що мені з того. Навіть свою жінку — і ту не можу зрозуміти...

— Там... там не такі пасовища, як у нас,— каже Мішко.

— Послухай,— питає Юрай, як допитувався, коли ще був малим хлопцем,— що було там, де отой зруб у лісі?

— Га?

— Що було там, де отой зруб у лісі, питаю.

— А,зруб.— Мішко замислено попахкує люлькою.— Та бог його знає. Кажуть, ніби опришки замок хотіли збудувати. Але ніхто нічого певного не знає...

— А то правда, що там нечистий водиться?

— А, то...— Мішко невпевнено махає рукою.

Гордубал перевертається горілиць.

"Як тут любо,— думає він.— А що там, унизу, й сам не знаєш. Люди метушаться по дворах, заважають одне одному, от-от зчепляться, як ті півні; аж до болю зціплюєш .зуби, щоб не закричати..."

— Жінка в тебе, Мішку, є?

— Га?

— Чи маєш жінку, питаю?

— Ні. Не маю.

Над рівниною не пливуть такі хмари, як тут; там небо чисте, а тут їх — як тих корів на вигоні; лежиш собі горілиць і пасеш їх. Вони немовби пливуть, і ти немовби пливеш разом з ними, аж якось дивно, що ти такий легкий і можеш підійматися разом з хмарами. Куди ж пливуть ці хмари? Куди вони подінуться ввечері? Либонь, розтануть. Але хіба може щось зникнути просто так?

Гордубал спирається на лікоть.

— Я хочу спитати тебе, Мішку... Ти часом не знаєш якогось привороту?

— Га?

— Приворот-зілля, щоб жінка в тебе залюбилася.

— А,— мимрить Мішко,— мені те ні до чого.

— Тобі те ні до чого, а комусь, може, й треба.

— Нащо воно? — сердиться Мішко.— Ні до чого.

— А все-таки ти знаєш таке зілля?

— Не знаю,— спльовує Мішко.— Хіба я циганка?

— Але лікувати, Мішку, ти вмієш, правда?

Мішко — ані слова, тільки очима кліпає.

— А ти хіба відаєш, від чого помреш? — раптом озивається він.

Серце в Гордувала трохи не вискочить з грудей, і він сідає.

— Вуйку Мішку, ти гадаєш, .що... скоро?

Мішко замислено кліпає очима.

— Тільки один господь відає, кілько визначено людині віку.

— А кілько тобі років, Мішку?

— Га?

— Кілько тобі років, питаю.

— А, не знаю. Та й нащо мені те знати?

"Так, нащо знати,— зітхає Юрай.— Нащо знати... приміром, про що думає Полана? Там, унизу, людина від того мучиться; а тут... та думай собі, душко, що хочеш; якби ти була щаслива, то не думала б. Просто дидно, як усе звідси далеко, так далеко, аж на серці тоскно. Коли людина лишається одна, то вона наче з величезної висоти дивиться на себе й бачить, як бігає подвір'ям, сердиться, за все хапається. А тим часом вона всього лиш маленька невдоволена мурашка, яка не знає, куди їй подітися".

Великий спокій зіходить на Юрая, такий великий, аж у грудях боляче. Гляньте — такий крем'язень, а зітхає, зітхає під тягарем спокою.

"Ох, як мені ще не хочеться вставати й вертатися додому, та що там не хочеться — просто сили немає. Лежати б отак тишком-нишком, щоб на серці все вляглося і вгамувалося; лежати так, може, дні й тижні і чекати, аж поки все само заспокоїться; най угорі пливе небо, най віл нахиляє над тобою голову й пирхає тобі в лице, най придивляється бабак — чи то, бува, не камінь лежить? Камінь, звичайно, і бабак плиг на тебе, щоб Звестися на задніх лапках та понюхати повітря". Горду-бал розкинув руки й лежить горілиць; нема зараз ні Гордубала, ні Полани — тільки небо й земля, вітер і дзеленчання дзвіночків на шиях у волів. Хмари тануть, і від них не лишається й сліду, як від подиху на склі. Волик, либонь, думає собі: "Скільки я мушу находитися за день", а насправді він тільки пасеться, подзенькуючи дзвіночком. Нащо знати? Дивися — і все. Бог теж дивиться. Яке в нього велике й спокійне око — мов у корови. А вітер гуде так, наче то гуде й плине сам час. І звідки його так багато береться? А втім, нащо про те знати?..

Скоро настане вечір, і Юрай вертається вниз, іде полониною, пірнає в ліс, крокує легко й сягнисто; на душі в нього мир і благодать, ніщо його вже не тривожить.

"Добре, Полано, добре, я більше не буду муляти тобі очі, затісне наше подвір'я для двох. Для моїх рук у когось та знайдеться робота, а як ні, то сяду десь тут нагорі й сидітиму аж до вечора. Бо хіба такий уже довгий людський вік? Нащо, скажи, прошу тебе, двом мурахам заважати одна одній? Адже місця тут вистачає, важко навіть зрозуміти, звідки його стілько взялося. А я... я й звіддалеки можу дивитися. Слава богу, верхів тут аж занадто, звідки можна дивитися на своє гніздо. Можна забратись аж за самісінький комір творцеві й дивитися вниз на самого себе. Піднятися високо-високо, аж туди, куди підіймаються хмари... й тануть, мов та пара".

Вже чути, як дзвонять череди, а Гордубал усе ще сидить на порослій чебрецем межі з пучечком суниць у руці й дивиться вниз на новий червоний дах. Подвір'я видно, мов на долоні; взяти б сюди Гафію й показати їй: "Дивись, Гафіє, н*е дім, а іграшка". На подвір'я виходить маленька світла фігурка й, зупинившись, Д*овго стоїть на місці. А он, дивись, зі стайні виходить ще одна фігурка — темна, йде до неї й завмирає поряд. Вони не ворушаться — наче іграшкові. Мурашки ворушили б вусиками, бігали б то сюди, то туди, а люди... чудні якісь: стоять одне навпроти одного й більш нічого. "Нащо знати?—думає Гордубал.— І все ж таки дивно, чому вони так довго й непорушно стоять; аж страшно дивитись, що вони так заціпеніли. Де ж той мир, Юраю, який ти ніс у собі з полонини? Де той тягар, який гнітить тебе? Ти взяв там аж занадто багато, взяв аж занадто багато смутку; розкинув руки й несеш тепер свій хрест. А ті двоє там, унизу, стоять і не ворушаться... О, боже, хай би вже вони поворушилися!" Раптом світла фігурка зірвалася з місця й кудись щезла. А темна все стоїть і не ворушиться... Ну, слава богу, нарешті і її не стало.