Містер Беннет, побачивши, що ця тема глибоко зачіпає почуття Елізабет, ніжно взяв її руку і відповів:
— Серденько, не переймайся. Там, де тебе і Джейн добре знають, там вас завжди поважатимуть і цінуватимуть; і тобі зовсім не зашкодить те, що ти маєш двійко — чи навіть трійко — дурноверхих сестричок. Не буде нам у Лонгберні спокою, якщо Лідія не поїде до Брайтона. Тож нехай їде. Полковник Форстер — людина розважлива; він зможе вберегти її від справжньої біди, а Лідія, на щастя, є надто бідною, щоб стати об'єктом чиїхось зазіхань. Офіцери знайдуть жінок, більш гідних їхньої уваги. Тож сподіваймося, що Лідія, побувши там, усвідомить власну незначущість. В усякому разі, якщо вона дійсно відіб'ється від рук, то нам нічого на завадить тримати твою неслухняну сестричку під замком усю решту її життя.
Отакою відповіддю і змушена була вдовольнитись Елізабет, але її власна думка залишилася незмінною, і вона пішла, залишивши свого батька розчарованим і засмученим. Однак вона не звикла ще більше посилювати своє роздратування, невпинно думаючи про ті біди, які його викликали. Елізабет знала, що свій обов'язок вона виконала, а перейматись якимись неминучими негараздами чи тільки збільшувати їх безглуздим клопотанням було не в її характері.
Якби Лідія та матінка знали зміст її розмови з батьком, то навіть у них обох не вистачило б говірливості, щоб висловити своє обурення. В уяві Лідії відвідини Брайтона були не чим іншим, як неземним блаженством. Її нестримна фантазія вже малювала їй вулиці цього веселого курорту, вщерть заповнені офіцерами. Вона уявляла себе об'єктом уваги десятків і сотень цих — досі їй невідомих — військовиків. Вона бачила також табір у всій його величній красі: тенти, що простягайся вдалечінь бездоганно рівними рядами, а у тентах — сила-силенна веселих молодиків у сліпучо-багряних мундирах, і вона сама — в одному з тентів і фліртує з принаймні шістьма офіцерами відразу.
Цікаво, як почувалася б Лідія, коли б дізналася, що сестра бажає позбавити її таких блискучих перспектив, які можуть стати реальністю? Тільки мати могла її зрозуміти, бо, напевно, сама колись була у схожій ситуації. Поїздка Лідії до Брайтона була для неї єдиною втіхою, бо вона з сумом усвідомлювала, що сам містер Беннет туди ні за що не поїде.
Але і Лідія, і її мати зовсім не здогадувалися про зміст розмови, тож їхній екстаз тривав із невеликими перервами, аж доки Лідія не поїхала.
Незабаром Елізабет мала побачитися з містером Вікхемом востаннє. Після повернення їй часто доводилося бути з ним в одній компанії, та її хвилювання майже зникло, а колишня симпатія зникла взагалі. Тепер навіть у тій привітності манер, котра спочатку так сподобалася їй, навчилася вона вбачати нещирість і якусь подобу зверхності та нудьги. Більше того, його нинішнє поводження з нею стало ще однією підставою для невдоволення, бо незабаром він знову виявив схильність до залицянь, які були характерними для початку їхнього знайомства і які зараз її тільки дратували. Знову відчувши себе об'єктом пустопорожньої і фривольної галантності, вона втратила до Вікхема всякий інтерес. Невпинно намагаючись покласти край цій галантності, Елізабет із неприємністю усвідомила, що він і досі є переконаним у тому, що хоч як би давно і хоч з якої б причини ці залицяння припинились, її самолюбство буде надзвичайно втішене їх поновленням, і вона неодмінно віддасть йому перевагу перед усіма іншими.
У найостанніший день перебування полку в Меритоні містер Вікхем, разом з іншими офіцерами, обідав у Лонгберні; і настільки мало була Елізабет схильна розставатися з ним у доброму гуморі, що, коли той спитався про те, як саме провела вона свій час у Гансфорді, вона не проминула сказати, що містер Дарсі та полковник Фітцвільям пробули три тижні в Розінгсі, і запитала, чи знає він останнього.
Вікхем одразу знітивсь і розхвилювався, на його обличчі з'явився невдоволений вираз, але він швидко опанував себе і з натужною посмішкою відповів, що колись йому часто доводилося з ним зустрічатися. Потім, зазначивши, що виглядає полковник Фітцвільям як справжній джентльмен, запитав, чи сподобався він їй. Елізабет дала доброзичливу та ствердну відповідь. Невдовзі з напускною байдужістю Вікхем додав:
— Скільки, ви кажете, він пробув у Розінгсі?
— Майже три тижні.
– І часто ви бачилися?
— Часто, майже щодня.
— Його манери сильно відрізняються від манер його кузена?
— Так, дуже сильно. Але по мірі продовження нашого знайомства містер Дарсі помітно змінився.
— Та невже?! — вигукнув Вікхем із виразом на обличчі, котрий не зміг уникнути уваги Елізабет. — І як саме, дозвольте запитати… — Але тут він осікся і продовжив уже грайливим тоном: — Він що — поліпшив манеру звертання? Зволив додати доброзичливості своєму звичному стилю поводження? Бо щось мені мало віриться, — продовжив він тихіше і серйозніше, — що основні риси його вдачі змінилися на краще.
— Та куди там! — сказала Елізабет. — Гадаю, що основні риси його вдачі залишилися такими ж, як і завжди.
Вона говорила й бачила, що Вікхем наче не знає — чи то радіти з її слів, чи то не йняти їм віри. Мабуть, у виразі її обличчя з'явилося щось таке, що змусило його занепокоєно та стурбовано прислухатися до наступних її слів:
— Коли я сказала, що містер Дарсі поліпшився по мірі продовження нашого знайомства, то я не мала на увазі, що у стані поліпшення перебувають його манери або розум; я мала на увазі, що, узнаючи його краще, я краще стала розуміти його життєву позицію.
Цього разу хвилювання Вікхема виявилося стривоженим поглядом і рум'янцем, що спалахнув на його обличчі; кілька хвилин він мовчав, а потім, отямившись від спантеличення, знову звернувся до Елізабет голосом украй сумирним і лагідним:
— Вам надто добре відомі мої почуття до містера Дарсі, тож мені не треба переконувати вас, як щиро я радію, що він виявив достатньо мудрості і навчився хоча б напускати на себе видимість доброї поведінки. Ось тут його гордовитість і стала в пригоді якщо не йому особисто, то багатьом іншим людям, бо тепер вона зможе утримати його від тієї ганебної поведінки, жертвою якої я став. Боюся тільки, що це — всього лише обережність, яку він змушений був виявляти під час візиту до своєї тітоньки, на чиє добре ставлення і добру думку він просто молиться. Його страх перед нею завжди давався взнаки ще в ті часи, коли ми були разом; не слід забувати також про його бажання сприяти своєму шлюбові з міс де Бург, до якої — я певен — він небайдужий.